Листи до Мілени. Лист батькові

)

Недiля

Ця промова на двох сторiнках Вашого листа, Мiлено, йде з глибини серця, пораненого серця («to me rozbolelo» – стоiть там, i це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто i гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; i вимагаете Ви лише природного, але водночас не так мене розумiете, бо цi моi «смiшнi» люди насправдi i Вашi теж, а потiм: хiба у Вашiй з чоловiком iсторii я стаю на чиемусь боцi? Де таке е? В якому моему реченнi вичитали цю божевiльну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовнiсть, мужнiсть, чистоту, свободу, самостiйнiсть, правдивiсть – я стою настiльки нижче за вас обох, що навiть i говорити про це менi неприемно.

А де я наважився запропонувати дiеву допомогу, та якщо б навiть i наважився, яким чином я мiг би ii надати? Але досить питань; вони мiцно спали в пеклi; навiщо викликати iх на свiтло дня? Вони сумнi й сiрi – i роблять людину такою ж. О, не кажiть, що двi години життя дають незрiвнянно бiльше, нiж двi сторiнки листа (лист убогiший, але i яснiший, i чистiший), – отже, Ви неправдиво мене зрозумiли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж нiяк не безвинний, i, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всi вищеозначенi запитання можу вiдповiдати лише одними «нi» i «нiколи». А потiм прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокiйливий засiб проти ночi, цiеi давньоi супротивницi (якщо вона погано дiе, то Ви тут воiстину нi при чому, винна нiч; цi короткi земнi ночi здатнi завдати людинi страху перед вiчним сном); правда, i в листi Вашому так багато втiхи, i чудесноi розради, але лист – все-таки едине цiле, в якому вируе ураган тих двох сторiнок, а телеграма сама по собi i нiчого про це не знае. Але ось що я можу вiдповiсти цiй телеграмi, Мiлено: якби я, вiдволiкаючись зараз вiд усього iншого, приiхав до Вiдня i Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсiм не пройшла для мене безслiдно, вона мене зачепила, i правом торкнулася – хоч i не повною мiрою, але таки сильно) виголосили б менi вiч-на-вiч (а вона так чи iнакше неодмiнно була б виголошена – не в словах, так у думках, у поглядi, у тремтiннi вiй – або принаймнi малася на увазi б), – тодi б я, нiби убитий одним ударом, просто впав i розтягнувся б у всю довж, i жодна доглядачка, якби Ви покликали ii на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гiрше. Ось бачите, Мiлено.

Ваш Ф.

(Меран, 10 червня 1920 р.