Листи до Мілени. Лист батькові

Вiд цього я, отже, зараз вiдволiкаюся (але тiльки в листi – бо забути таке неможливо) i думаю лише про пояснення, яке я тодi наготував для захворювання в моему випадку i яке надаеться до багатьох випадкiв. Здавалося, мозок мiй тодi просто не мiг бiльше витерплювати покладенi на нього турботи й муки. Вiн сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозi зберегти цiле, нехай полегшить мене вiд тягаря, i тодi ми ще якийсь час протримаемось». Аж тут озвалися легенi – iм, видко, нiчого було втрачати. Цi перемовини мiж мозком i легенями – без мого вiдома – були, напевно, жахливi.

І що ж Ви тепер робитимете? Скiльки я розумiю, трiшки оберiгати Вас – це рiч мала. А те, що Вас треба трiшки оберiгати, мае збагнути кожен, хто Вас любить, тут усi iншi мiркування повиннi припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але нi, не жартуватиму, в мене геть невесело на душi i не буде весело, доки Ви не напишете менi, чи вдалося Вам налагодити новий i здоровiший спосiб життя. Чому Ви на деякий час не поiдете з Вiдня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листi, я все зрозумiв, але ж i поблизу вiд Вiдня е чудовi мiсця i багато де про Вас могли б пильно попiклуватись.

Я не пишу сьогоднi нi про що iнше, нiчого важливiшого у мене немае в головi. Все iнше – на завтра, зокрема i подяку за журнал: я був зворушений i посоромлений, засмучений i втiшений. Нi, ще тiльки про одне сьогоднi: якщо Ви пожертвуете бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навiк мене проклясти. Бо коли одного разу дiйде до суду, жодного особливого слiдства не знадобиться, буде просто встановлено: вiн позбавив ii сну. Тим самим я буду засуджений – i правом. Отже, я борюся i за себе, коли прошу Вас бiльше цього не робити.

Ваш Франц К.

(Мерано, кiнець квiтня 1920 р.)

Дорога панi Мiлено,

сьогоднi я хочу писати про iнше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-iншому, але ж мае десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напiвзатiненому куточку, i склянок десять молока пiд рукою, щоб вiдразу дотягнутися.

Нехай це навiть буде у Вiднi, ну i що, тим бiльше влiтку, тiльки б не голодувати i не тривожитися. Невже немае нiкого, хто б у цьому допомiг? А що каже лiкар?

Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотiв почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зi староi могили. Навiщо вiн встряв помiж нас? А потiм я зрозумiв, що вiн же нас i звiв.