У вогні плавильника.Золото

 – Дороге задоволення…

– Дорожче навiть, нiж ви можете собi уявити. – еврей майнув рукою на майстра, i той пiднiс йому скельце.

– Бачите, окрiм того, що воно червоне, посерединi тут ще й видуте коло. Тобто скло неоднорiдне. Таке враження, що то застигла вода саме тiеi митi, коли по нiй розходяться кола.

Княгиня роздивлялась незвичне скельце, на краю якого райдугою миготiли рiзнокольоровi зблиски. Торкнулась рукою рiвноi холодноi поверхнi – живодайна прохолода в таку спеку…

– Але ж це… новий винахiд? – поцiкавилась Анна.

– Не такий вже й новий. Це називають королiвським склом. Кiлька столiть тому таке стали робити у французькому Руанi. Процес виготовлення там досi тримають у секретi. Але немае нiчого прихованого, що б не стало явним – так кажуть у вашiй церквi? – кучерявий розтягнув тонкi вуста, але посмiшка видалась радше хижою, нiж радiсною. Вiд того Анну пересмикнуло i вона вiдняла руку вiд скла. – Ви приiхали до нас, i це вiдважний вчинок. Ваша свiтлосте, ви дуже мужня.

– Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змiрила спiврозмовника зверхнiм поглядом.

– Я не сказав вам свое iм’я, ваша свiтлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабiсевич, – вiн знову сперся на свiй цiпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.

Чоловiк пошкутильгав у бiк новенькоi незашкленоi кам’яницi. Корецька вагалась, чи переступати iй порiг еврейського дома. Озирнулась. Вiрнi iй люди стояли стiною, яка вiдокремлювала панi вiд решти вулицi i, здавалось, цiлого свiту.

Жiнка вiдчула, що не сама попирае неписанi русинськi правила, якi застерiгали християн заходити у будинки вiрян iнших релiгiй. Може за тим, аби тi не пiддавались сумнiвам у правильностi власноi вiри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька i зробила крок уперед.

Оселя Шломо Фабiсевича була уставлена дорогими рiзноманiтними меблями. Лави були застланi схiдними килимами, на столi – срiбний посуд. Таке вiдчуття, що це помешкання не торговця-еврея, а заможного шляхтича.

Шломо присiв на господарський стiлець i вiдклав палицю у бiк.

– Кажуть, татари можуть прийти Чорним шляхом. – Княгиня не наважувалась сiдати, i Шломовi довелось потягнутись за палицею, аби встати. Не пристало сидiти йому при княгинi, що вперто стовбичить посеред кiмнати.

– Можуть, – дещо хрипло кинув еврей.

– Не вставайте. Я сяду навпроти. – Жiнцi на мить стало шкода чоловiка. Вперше вiд початку iхньоi розмови вона вiдчула до нього щось добре.