У вогні плавильника.Золото

На ходу вона стягувала з долонь рукавицi i прошмигнула в прочиненi палацовi дверi.

Софiя Ходкевичева, княгиня Ружинська, кинула гаптованi пальчатки на стiл i пiдставила руки пiд мiдний акваманiл у виглядi лева, який саме розкрив пащеку, аби загарчати. Служниця обережно поливала з нього водою на долонi панi. Хазяйка рiзко стягнула з плеча челядницi рушник i зi всiеi злостi кинула його в бiк столу. Софiя була стомлена i роздратована. Довга дорога вiдбилась на нiй чорними синцями пiд очима. На порозi виринула постать дiвчинки-пiдлiтка у жалобнiй сукнi i одразу ж зникла.

Донька Марiя вирiшила не з’являтись на очi невдоволенiй матерi – iнакше скандалу не уникнути. Хазяйка недбало розтiбнула комiр i обхопила руками поперек, який занiмiв в дорозi. Увесь цей час Адам спостерiгав за Софiею, сидячи за столом навпроти. Вiн вже знав, що цiй жiнцi потрiбно охолонути, перш нiж починати розмову. Ходкевичева плюхнулась на крiсло, обхопила голову руками i кiлька хвилин була нерухомою. Нарештi вона потягнулась за дзвоником. На його звук в залу простромилась голова у бiлому очiпку.

– Вина! – звелiла господиня i дверi миттю зачинились.

– Що сталось? – нарештi мовив Адам Ружинський, який увесь цей час холоднокровно спостерiгав за мовчазною люттю жiнки.

– Нiхто зi мною там не говорив! – вибухнула Софiя.

– Так вже й нiхто? – чоловiчi вуста перетворились на доброзичливий човник, i це змусило Софiю усмiхнутись. Вона подивилась у блакитнi очi коханого, переповненi нiжностi, i Ходкевичева вiдчула, як очi ii затуляе паволока слiз, жiнка зарюмсала.

– Уяви, навiть той малий, онук Єронiма, якого я гледiла, i той вiд мене вiдсахнувся. – Софiя шморгнула носом. – Я привезла тiло Єронiма до Берестя, в таку далечiнь. Пробула з ним усi днi i ночi, коли над труною читали молитви в храмi. Я була з ним до останньоi митi, коли тiло поклали в крипту. А вони всi – всi його дiти i родичi уникали розмов зi мною! – вiд лютi Софiя розжеврiлась.

– Вони просто тебе бояться. – З лиця Адама не сходила посмiшка.

– Нi, вони мене зневажають. – Жiнка гупнула долонею по столу.

– Нi, Софiе, вони знають твою вдачу i начуванi, як ти обходишся з ворогами. Тому намагаються триматись подалi, аби ти не дай Бог не повела проти них армiю. – Адам гикнув i вiдкинувся на спинку крiсла.

У залу занесли наiдки i червоне вино у срiбних глеках, розмова припинилась, аж поки служки не пiшли геть.

– Як можна боятись ту, хто не втримала своi землi? – зiтхнула Софiя.