Воля Ізабелли

Ізабелла, вже трохи зiгрiвшись, вiдiрвалась вiд теплого духу й рушила до вiкна. За склом у свiтлi смолоскипiв помiтила обриси коня, що встав дибки, й одного зi своiх слуг, який намагався спiймати тварину за повiд. Поруч на землi лежала людина. Серце княгинi стривожилось. Вона схопила пiдсвiчник i помчала униз.

Дворовi вишикувались довкола лежачого i голосно радили жiнцi, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня пiдiйшла, челядь розступилась i вона побачила скривавленого юнака в плащi, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол.

Його голова вже лежала на колiнах однiеi з княжих служниць. На ii фартуховi проступили слiди кровi. Юнак сухими збiлiлими губами промовляв щось пошепки.

– Ваша свiтлосте, вiн вiд вашого батька, – сказала челядниця.

Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотiв:

– Лист, лист…

Княгиня не вiдразу розчула. Й лише потiм зрозумiла, навiщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолi гудзики, юнак застогнав.

З потаемноi кишенi виглядав кутичок паперу.

– Вiн поранений, – з острахом прошепотiла служниця.

– Лiкаря, негайно! – гучно звелiла княгиня.

Та вслiд за цим хлопець тяжко видихнув i завмер. Його великi зiницi миттю стали скляними, в обрамленi густих вiй втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкi губи видавали в цiй людинi дитину, яка лише нещодавно вiдчула присмак дорослостi. Княгиня торкнулась хлопцевоi руки – та була крижаною.

– Лiкаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила ii свiтлiсть. Вона пiдвела очi на темнi небеса, з яких вдалечинi смiявся повнолиций мiсяць.

Княгиня стискала у руцi лист з темною плямою кровi. Пiдвелась. Челядь миттю розсiялась. Із сумним серцем жiнка зайшла в залу, присунулась до комина й зiрвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князiв Чарторийських трiснув i розпався навпiл. Ізабелла розгорнула послання.

«Люба доню, рiдна Белло.

Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Краковi, на пiвдорозi з Волинi до Варшави. Мушу сказати, що не подобаеться менi те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московськi солдати – наче неофiцiйно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись iз iхнiм перебуванням, але не з пiдбурюванням моiх холопiв. Русинiв нацьковують на полякiв. На Волинь заiжджають час вiд часу австрiйськi вояки.