Воля Ізабелли

Розштовхуючи iнших, епископ йшов хутко i врештi зник в гущавинi парку. Незвiдане важке передчуття лягло на княже серце. Музики вдарили «Маргариту» Йоганна Шмельцера.

Весь цей вечiр тривав у свiтських розмовах i плiтках. Була вже глибока нiч, як за словесних баталiй з двома панiями, якi так звеселяли Ізабеллу, княгиня спиною вiдчула постать маршалка свого палацу Карла.

– Що сталось? – жiнка розвернулась до слуги. Той щось iй прошепотiв на вухо – настiльки тихо, що зацiкавленi поплiткувати спiврозмовницi Ізабелли, попри палке бажання бодай щось почути, так i залишились нi з чим.

– Я швидко повернусь, обiцяю, – мило всмiхаючись, Ізабелла рушила за маршалком палацу.

Маленька тендiтна жiнка та високий худорлявий чоловiк майже мчали залами палацу Вiлянув, за музичною кiмнатою зникли в примiщеннi для челядi, звiдти секретними сходами пiднялись нагору, пробiгли сiрими, темними коридорами, де жеврiли недогорiлi в панських покоях свiчки, яким дали шанс завершити свое iснування тут – у мiсцi, де вони навряд чи будуть милувати чиесь око.

Врештi двi постатi – низенька i висока – зайшли в кабiнет, де зберiгались архiви, листи, прикраси, найцiннiше з колекцiй антикварiату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кiмнатi. Папери на пiдлозi, рахунки, срiбло, золото. Всi вiддiли та нiшi стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та ii чоловiк, були вiдчиненi. Через це стiл видавався багатоголовим звiром, що гарчав своiми порожнiми голодними пащами. Картина, за якою у стiнi знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – вiдкритi навстiж.

– Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мiй чоловiк?! – гаркнула на слугу.

– Вiн рушив до короля. Його викликали. Це було доволi давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаемнiшiй кiмнатi палацу.

– І мене не попередив?! – Ізабелла зiйшлась на крик. Їi груди стискала сумiш лютi, образи й розпачу.

– Я вже вiдправив до нього людину зi звiсткою. Пан приiде, як тiльки зможе.

По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своiми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрi кiмнати й озирнулась. Вiкна були зачиненi зсередини. До цього кабiнету на горищi лише один вхiд – тiльки той, яким вони разом з маршалком дiстались.

– Хтось звiдси виходив?! І що звiдси могли вкрасти?

– Ми це з’ясуемо, ясновельможна панi.