Воля Ізабелли

Така, що було чутно трiскiт з камiнiв. Вiдразу у двох димарях, що були облаштованi в рiзних кутах покоiв, палав вогонь. Вiд цього в кiмнатi було спекотно й задушливо. Ізабеллi так закортiло бодай ковтка свiжого повiтря.

– Я не можу i не хочу вiддаляти посла. Княгине, це моя позицiя, i на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.

Ізабелла вибухнула:

– Ваша цариця вас знищить!

– Ізабелло Любомирська, ви розмовляете зi своiм королем!

Жiнка наче й не чула цих слiв, розвернулась i попрямувала до виходу.

– Я не дозволяв вам iти! Белло!

Лишився лише один крок до дверей, як ii зупинив король. Опинившись позаду, вiн обiйняв маленьку й справдi крихiтну порiвняно з ним – поставним, жiнку. Нахилився до ii голiвки у великому напудреному парику:

– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щiчку…

Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук i вiдкрила дверi. Служка, що мить тому солодко позiхнув, враз пiдхопив канделябр i понiсся залами, сходами, залами…

Жiнка iхала у каретi.

Їi пiдкидало й трусило. Й геть не вiд жорсткоi брукiвки варшавських вулиць. Жiнцi хотiлось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе анi сльозинки й анi звуку, вона очима вчепилась у нiчний пейзаж за вiкном. Мiсяць перемiстився, i його з вiкна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звiдти хтось на неi все ще дивиться i… смiеться. Як смiялась вона 20 рокiв тому.

– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю iх! Вони такi запашнi.

Так би й з’iла iх!

То вигукнула маленька дiвчинка у бiлоснiжнiй сукнi, з трохи розтрiпаною зачiскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дiвчисько просто не хотiло сидiти на одному мiсцi. Вона знала, що iй влетить вiд няньки, коли маленька княжна з’явиться на ii очi в забрудненому платтi. Але ж як утриматись вiд шоколадних цукерок, якi привiз кузен Станiслав, i як утриматись вiд того, щоб поганяти з ним довкола струмка бiля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрiдному брату троянду – нiжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою.

Неочiкувано вiн затиснув зубами квiтку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась i час тiкати. Вiн ганявся за нею, вона бiгла вiд нього. І в один момент кузен схопив сестру.

– Вiдпусти мене! Негайно!

– Це я тебе зараз з’iм, Ізабелло Чарторийська!

– Нi, не з’iси, я несмачна!

Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поiде.