Від гвинта

Бiлявий молодик, з червоним, прищавим обличчям i пишним, рудим чубом, який вибивався з-пiд кашкета. Другий, з вусами та бородою, був вище напарника i набагато ширшим в плечах. Такий велетень, дядя Стьопа, пiд два метри ростом. Я вiдвернувся, сподiваючись, що це всього лише сон i скоро все закiнчиться. Не хотiлося з ними познайомитися.

– Ти дивись, Петре, це хто сидить? І думае, шо ми його не бачимо?

Клацнули затвори i незнайомцi попрямували в мою сторону.

– Руки в гору i не смикайся, собако. Ти хто такий? І як тут опинився?

– Ти шо язик проковтнув? – запитав другий i ткнув мене гвинтiвкою в живiт.

– З якоi частини? Комiсар?

В горлi пересохло, вiд напруги лоб став мокрим i по спинi побiг тоненький струмочок поту.

– Не знаю, – ледь видавив два слова.

– Контужений?

Я закивав головою i спробував усмiхнутися.

– Ти зуби не скаль, вставай i крокуй прямо. Надумаеш тiкати, тут i похаваемо, пiд дубом.

Кульгаючи i все ще не вiрячи в те, що вiдбуваеться, я повiльно шкандибав по стежцi. Моi конвоiри не на жарт зрадiли легкоi здобичi, i вже будували рiзнi плани.

Не витримавши, я зупинився i рiзко повернувся до них.

– Послухайте, це якесь непорозумiння. Я не мав тут бути. І взагалi, припинiть цей маскарад. Вистачить. Вже ситий по горло вашим балаганом. Вiдбiй хлопцi, я повнiстю повiрив у чудово поставлений спектакль i хочу дiзнатися тiльки одне: кому iз своiх друзiв зобов'язаний за це диво?

– Гей, комiсар, ти дурень чи прикидаешся? Про що ти базариш?

Зi мною розмовляв Сидiр i з iдiотською посмiшкою на обличчi не думав вiдступати.

Вагомий аргумент у виглядi шмайсера, в мiцних руках, був направлений в груди. І з цим фактом сперечатися марно. Вiн вiдтягнув рукоять затвора i витягнув автомат вперед. Вiд страху зажмуривши очi, я розумiв, що рука в нього не здригнеться i зараз все для мене закiнчиться.

– Дурень, – продовжив Сидiр, – будеш розповiдати в селi, хто ти такий i все iнше. Кругом, i кроком руш, мовчки. Не то куля поставить все на своi мiсця. Зрозумiв?

Менi нiчого не залишалося як розвернуться i йти далi.

Проклинаючи все i всiх, я думав чия ж все-таки це затiя? Стежка закiнчувалася i моему погляду вiдкрилася широка лiсова дорога. Усюди були вирубанi кущi, зламанi дерева. Можна було припустити, що зовсiм не давно тут пройшов ураган, який перетворив лiс в сумовите, занедбаний цвинтар. Запах диму i гару роз'iдав очi. Я машинально потер iх руками та ледве не провалився в глибокий рiв. Вiн був присипаний землею i непомiтний.