Татку-у-у

Вона звично поправила комiрця строгоi кофточки, розгладила неiснуючi складки на спiдницi й енергiйно заклацала дерев'яними колiщатками рахiвницi.

Навпроти за другим столом помiчниця Марiя. Миловидна двадцятилiтня жiнка, одягнена на противагу Галинi в модну, як на першi повоеннi роки, кофточку з комiрцем у легких складочках, та жакет з прямими, немов пiд лiнiйку, плечима. Марiя час вiд часу кидае нетерплячi погляди на начальницю. Їi так i розпирае про щось розповiсти, чи просто побалакати, але, строго-зосереджений вигляд головного бухгалтера, старшоi вiд неi на якихось п'ять рокiв, змушуе повертатися до остогидлих документiв i ще завзятiше, нiж Галина Антонiвна клацати на рахiвницi.

Галина пiдiймае слухавку:

– Лiдо, з'еднай мене з четвертим складом!

Якусь мить з трубки долинае диркотiння, нарештi, лунае впевнений баритон:

– Алле-е!

– Георгiю Максимовичу, скiльки можна чекати на документи! – Галина намагаеться розмовляти стримано, та нотки роздратування прориваються. Цей самовпевнений чванько вважае, що всi жiнки повиннi бути зачарованi його чоловiчою вродою.

Їй вже встигла розповiсти балакуча Марiйка про попередню бухгалтершу – стару дiву Тамару, котра сама бiгала до нього по документи, i не тiльки. Та на Галину зовнiшнiй вигляд завiдуючого складом не справляв нiякого враження.

– Галинко, нема питань. Документи майже готовi. Ось заходь до мене, якраз делiкатеснi яблучка пiдвезли i коньячок трофейний ще залишився…

– Георгiю Максимовичу, ви мене, напевне, з кимось сплутали! – в голосi жiнки звучить метал.

 – А про накладнi ми будемо розмовляти в кабiнетi директора.

Вона кинула слухавку на важiлi й вiдхилилася до спинки крiсла.

– Що, красунчик пiдбивае клинцi? – Марiйка пiдвела вiд паперiв розумiючий погляд. – Вiн такий. Жодноi спiдницi на базi не обмина. Аякже – офiцер, груди в нагородах. Хоча за якi такi подвиги медалi й ордени? Всю вiйну – в iнтендантах проходив… – змовницьки пiдморгнула. – А на тобi спiткнувся?…

Галина нiчого не вiдповiла. Слова Марiйки несподiвано викликали спогади.

Вона побачила себе на руках у чоловiка, що кружляв з нею по кiмнатi, примовляючи: «Яка ж ти легесенька, мов пiр’iнка, навiть дрижиш, немов пташеня. Боiшся? Не бiйся, я тебе нiколи не впущу, i не випущу, мое дороге пташеня!» Василько – ii суджений. Їi радiсть i бiль. Радiсть вiд зустрiчей з ним, i бiль вiд чекань. Вони не встигали намилуватися, а чоловiк вже дiставав з полицi свого речового мiшка, щоб iхати у чергове вiдрядження.