Князь-варвар

Хоча не лише борода побiлiла у Добромира. Побiлiло напiвдовге волосся, яке було старанно розчесане назад i спадало з макiвки на потилицю.

Пiдiйшовши до крiсла, Добромир сiв, спочатку чомусь лиш на краечок. Посидiвши так мить i вiдчувши незручнiсть, боярин сiв, зручно обiпершись усiм своiм тiлом у спинку. Руки поклавши на колiна, боярин через тканину штанiв нащупав кiнчиками пальцiв правоi руки старий шрам над колiном правоi ноги, який йому колись залишили на згадку печенiги, взявши в облогу Киiв, у якому тодi правила Велика княгиня Ольга.

Через це давнiшне поранення Добромир злегка, майже непомiтно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.

Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому вiн завжди пiд шовковi штани ще одягав полотнянi порти без кишень, якi трималися на просунутому по верхньому краю ремiнцевi. Порти були вузькi i заправленi у шкiрянi чоботи, якi мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрiзанi пiд кутом та по краях гаптованi вiзерунковим гаптуванням.

Так, боярин одягався пишно, i нiхто не мiг собi дозволити у Переяславi одягатися пишнiше за Добромира Поклiнного. Так само, як сам Добромир не мiг собi дозволити одягатися пишнiше за Великого князя киiвського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.

Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розiрвала серце у грудях на дрiбнi шматки. Добромир пiдвiв праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав i вiдвiв руку.

«Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся i картав себе до самоi Кради, до тих пiр, поки я тебе не зустрiну у садах Ірiйських», – зцiпивши зуби i заплющивши очi, надривно помислив Добромир.

Сльоза накотилася на повiки. Вона хотiла пробитися на волю, але заплющенi повiки ii не пропускали, тримали, а вона вiдчайдушно билася, звiльняючи собi прохiд, жадаючи вiльного шляху. І ось повiка здалася, розступилася перед впертiстю i наснагою маленькоi краплинки.

А та радiсно забринiла на вiях i зiрвалася униз, у невизначену невiдомiсть, залишивши лиш невеликий мокрий слiд на щоцi боярина. Добромир провiв лiвою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають пiдлогу за померлим.

– Добромиро, донечко, – прошепотiв боярин, – менi варто було дослухатися до того, що говорили волхви, але я мислив, що вiдкупився Святовидом.