Князь-варвар

Так само, як i зараз, тодi також палахкотiв камiн. Вони сидiли один напроти одного i розмiрковували про життя, вiйськовi дружиннi буднi, про печенiгiв, про Свенельда, який оббирае васальнi княжi землi. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навiдатися на полюддя до Мала Нiскинi.

Розмова була довгою i тривожною. Вперше батько лишав його у Киевi, а сам iшов iз князем на полюддя. Це бентежило i турбувало. Добромир не хотiв лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.

– За мене не хвилюйся, – Переслав усмiхнувся синовi, – зi мною пiде наш вiрний побратим Воiмир.

– Дядько, – прошепотiв Добромир.

Воiмир був рiдним братом зниклоi дружини Переслава Поклiнного, а тому Добромиру приходився рiдним дядьком. Прiзвисько у Воiмира було Шуйця, тому що вiн був лiвшею i завжди тримав меч у лiвiй руцi. І хоч Шуйця був старший за свого племiнника всього на десять весен, вiн Добромиру, наскiльки змiг, замiнив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме пiсля того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закiнчення.

Потiм цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадае той день: «…Боги чекали слова вiд людей, а люди, наче нiмi, мовчали. Тодi Боги вирiшили сказати свое слово, але люди, наче глухi, нiчого не чули…»

Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зi своiми вiрними поплiчниками, вирушив у землi древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирiшили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотiли вiд чогось оберегти, застерегти, але марно.

Давно такоi грози не було. Люди не розумiли, чим змогли так розсердити Богiв. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пiзно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розумiючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути i зрозумiти Богiв. А тепер Божий гнiв може впасти саме на iхнi голови.

Але гроза як раптово розпочалося, так раптово i припинилася. Визирнуло сонечко, усмiхнулося, i весь щирий люд зрадiв тому диву.

…Добромир згадав, як вiн чекав звiстки вiд батька. Кожен iз чотирьох днiв виринув iз його задавненоi пам’ятi. Вiн тодi мало спав, похапцем iв i все був насторожi. І ось настав п’ятий день очiкування пiсля вiд’iзду князя зi своiми поплiчниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожi, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.