Князь-варвар

Вiн пiдставив пiд удар плече i з криком болю упав на колiно, пiднявши догори праву руку, з якоi випав меч, благаючи пощади.

На тому великокняжому ристалищi був вшанований перемогою саме Переслав Поклiнний, а молодий воiн Добромир залишився у затiнку слави свого батька. Правда, пiсля того пам’ятного поединку вiдношення Переслава до сина змiнилося повнiстю. Батько почав розмовляти з Добромиром як iз собi рiвним. Бiльше не було глузувань, зверхностi. Мабуть, досвiдчений воiн зрозумiв, якого молодого звитяжця вiн виховав.

Та крiм того, мабуть, Переслав усвiдомив вчинок сина i гiдно його оцiнив.

Тодi життя Добромира змiнилося, вiн насолоджувався молодiстю i гарною компанiею батька. Вони, як i ранiше, завжди були разом, але тепер все було по-iншому. Тепер Переслав був добрим i люблячим батьком. Добромиру хотiлося, щоб так було завжди. Вiн був готовий програвати боi на ристалищi батьковi хоч все життя, лиш тiльки у iхнiх стосунках нiчого б не змiнювалося. Але так не могло тривати вiчно. Все пливе, все змiнюеться.

Таке гарне життя тривало лише вiд однiеi осенi до iншоi, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирiшив примучити древлян.

Ось так Добромир, у думках пробiгшись спогадами про свое життя пiд батькiвським опiкунством, зупинився на тому днi, коли вiн бачив його востанне живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть вiдчував щось недобре.

– Чому я тодi його послухав? Чому не вiдмовився залишатися у Киевi? – прохрипiв Добромир, мiцно стискаючи кулаками бильця нi у чому неповинного крiсла.

– Ну i що ти змiг би вдiяти? – десь iз глибин ества прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом iз усiма, а цього не повинно було статися!

Важкий i болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрiзь прокололи серце тонким шпичаком. На повiках забринiла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже нiхто i нiколи не мiг бачити, що вiн може плакати. Вiн навiть не плакав, коли на Краду клали його доньку.

Вiн нiколи не плакав i нiколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усi думають, що твое серце iз крицi!»

Добромир похитав головою i потер долонею груди. Вiн добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого iншого. Але це знав вiн, а iншi не повиннi цього знати.

Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, вiдтворила ту останню розмову з батьком. Вiдбулася вона ввечерi у киiвському будинку Поклiнних.