Князь-варвар

Ладомира цупко трималася за шию чоловiка, не дозволяючи вiдсторонити себе вiд нього, заперечливо хитаючи головою. Поведiнка i страхи дружини стурбували Мечислава. Вiн не хотiв отримати якусь неприемну звiстку у ту мить, коли життя, здавалося йому, йде шляхом удачi i покровительства Богiв.

– Хочу, щоб ти заспокоiлася i розповiла менi про все, що тебе стурбувало чи налякало, – твердо i трохи суворiше, нiж завжди, промовив Мечислав.

– Я бачила жiнку, – прошепотiла Ладомира, так само не послаблюючи своi обiйми.

Мечислав полегшено зiтхнув, розумiючи, що це лиш жiночi причуди чогось боятися i за все переживати.

Вiн все-таки легенько, але твердо послабив обiйми дружини, а тодi пiдхопив ii на руки i, поклавши на ложе, присiв бiля неi.

– Мабуть, та жiнка була дуже страшною, якщо змогла тебе так сильно налякати, – усмiхаючись, промовив Мечислав, щоб остаточно розвiяти страхи дружини.

– Нi, – заперечливо похитала головою Ладомира.

– Нi?

– Спочатку я думала, що то прийшла до мене покiйна сестра твоя, Добромира, – лежачи на ложi, тривожно почала розповiдати Ладомира, – вона ранiше приходила.

Переймаеться своiм сином. Хвилюеться, чи добре я до нього ставлюся. Переконаеться, що я до нього добре ставлюся i йде собi назад у iншi свiти, до своiх пращурiв.

– Добромира? Вона до тебе приходила? Коли? Чому ти не розповiдала? – здивувався почутому Мечислав.

– Це було давно. Я не хотiла тебе цим турбувати, – знизнувши плечима, промовила Ладомира. – Остаточно переконавшись, що я не ображаю ii сина, вона перестала мене турбувати.

– Заспокоiлася. Це добре, – кивнув головою Мечислав.

– Побачивши сьогоднi жiночу постать, – зiтхнувши, промовила дружина, – я спочатку подумала, що то знову прийшла вона. Але придивившись, я побачила, що то не Добромира.

– Якщо не Добромира, тодi хто? Може, Родена? – зробив здогад Мечислав.

– Нi, – похитала головою Ладомира, – я думаю, що то була Мара.

– Мара? – почувши iм’я могутньоi Богинi, Мечислав стрепенувся i пiдвiвся на ноги. – Що вона хотiла? Щось тобi казала?

– Так, вона казала, – ствердно кивнула головою Ладомира.

Їi груди знову почали важко пiдiйматися i на очi знову накотилися сльози. Ладомира схлипнула i сьорбнула носом.

– Що?

– Вона казала, що варто у життi навчатися помирати, а у смертi навчатися жити. Хто зумiе це осягнути, той перевершить Життя i Смерть, зумiвши повернутися до своiх витокiв, – прорекла Ладомира схлипнувши.

У кiмнатi на якусь мить повисла тиша. Кожен мiркував.