Князь-варвар

Мечислав осмислював почуте, Ладомира намагалася втямити сказане нею.

– Мара доторкалася до тебе? – раптом запитав Мечислав, зовсiм не про те, про що вони мислили.

– Я не згаю. Не пам’ятаю, – знизала плечима Ладомира i вiдкинула голову назад на лiжнику, зосередившись, намагаючись згадати, вiдтворити у своiй пам’ятi ту страшну картину, – вона, здаеться, хотiла, але не встигла до мене пiдiйти, тому що ти увiйшов до кiмнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?

– Думаю, що, не дивлячись на всi перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана i схлипувала, от я i вирiшив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальнiсть.

Мечислав стояв бiля ложа, а його тiнь, яка вiдбивалася вiд камiнного вогнища, простягнулася у напiвтемрявi кiмнати, яку окрiм камiна освiтлювали двi маленьких лампадки. Тiнь статурного воiна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальнiй стiнi, байдуже спостерiгаючи за всiм, що вiдбувалося у напiвтемнiй кiмнатi.

– Так, я вiдчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира i мимоволi зробила порух лiвою рукою, щоб доторкнутися до того мiсця на правому плечi, де донинi вона вiдчувала дотик.

– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сiдаючи назад на ложе i погладжуючи руку дружини, спробував заспокiйливо усмiхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто iй цього не треба.

– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись i з вiдчаем промовила Ладомира.

Жiнка спробувала пiдвестися на ложi, але Мечислав зупинив ii порухом руки, нiжно доторкнувшись до ii щоки.

– Лежи, заспокойся i не говори таких слiв, це небезпечно, – приклавши палець до ii губ, прошепотiв Мечислав, – окрiм того, якби Богиня хотiла тебе забрати, то нi я чи будь-хто iнший не змiг би стати iй на завадi. А раз ти тут, зi мною, значить, вона щось iнше хотiла сказати. Можливо, попередити, вiд чогось застерегти.

– Ой, лячно менi, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру i Родену, – знову схлипнула жiнка, а у ii очах свiтився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всi онуки твого батька залишилися сиротами.

Пiсля цих слiв Ладомири у кiмнатi запанувала важка мовчанка. Мечислав пiднявся i мовчки вiдiйшов у дальнiй куток кiмнати, за палаючим камiном. Кiмнатний морок поглинув його.

Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловiка.