Князь-варвар

– Це не так, – похитав головою Мечислав, розумiючи вiдчай дружини, – я не знаю, як насправдi одружувався батько. Можу лише робити якiсь припущення. Але менi не треба робити припущень щодо мого одруження. Я знаю, як це було. Бiльше того, менi вiдомi причини, за яких я одружився на моiй маленькiй бранцi.

Мечислав ступив крок до Ладомири, усмiхаючись i маючи намiр обiйняти ii i пригорнути до себе, щоб заспокоiти. Але жiнка знову ступила крок назад, не давши можливостi здiйснити чоловiковi задумане.

Ладомира обiперлася обома руками у груди Мечислава, з намiром зупинити його наступ.

– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив iй долонею рота.

– Твоi слова не е добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам i вони вирiшують нашi долi. Кого забрати у свiт пращурiв, кого залишати жити у нашому свiтi. Також творячи ту чи iншу справу, ми виконуемо волю Богiв. І також ми даемо життя або позбавляемо когось його, лише за згоди Богiв, – Мечислав говорив, з усiх сил намагаючись достукатися до свiдомостi своеi жiнки.

Вiн взяв ii обома руками за плечi i струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад i ii тiло раптом обм’якло у сильних руках воiна. Жiнка опустила голову i вперлася лобом у груди чоловiка. «Моя нiч. Зовсiм не такою я собi ii мислила. Мрiяла про мiцнi чоловiчi обiйми, але зовсiм не такi, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жiнки.

Все те, що так сильно турбувало i хвилювало жiнку ще кiлька хвилин тому, видалося таким неважливим i якимось вiдчуженим i далеким.

Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловiка, вже не слухаючи слiв Мечислава, який все говорив i говорив. Вiн ii переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла i мовчала. Їi охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зiтхнула i глибоко вдихнула повiтря. Їй у нiздрi, разом iз повiтрям, залетiв запах чоловiчого поту, який iшов вiд тiла ii чоловiка.

Вдихнувши ще раз, жiнка стрепенулася, пiдняла голiвку i подивилася у вiчi чоловiка. Що вона там хотiла побачити, вона, мабуть, i сама не знала. Тепер Ладомира притулила свiй пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.

– Вже, мабуть, вода для купелi захолола, а ми тут стоiмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зi своею дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима i винувато усмiхнулася.