Князь-варвар

Бормотiв щось собi пiд нiс i не зважав, що сонце вже пiдiймаеться вiд горизонту, освiтлюючи дитинець, а вони навiть не збираються полишати межи мiста.

Вигляд був у Мечислава втомлений. Видно було, що воiн майже не спав, а може, й взагалi цiеi ночi не грiв постiль сном. Всi присутнi, у тому числi i дружиннi воiни, злегка посмiхалися, розумiючи втому когортного командира на свiй лад. Але правду знали лише Мечислав зi своею коханою дружиною. Ну i, звiсно, Боги. Всi iншi могли лиш гадати, як провiв нiч iхнiй командир.

Хоча, можливо, у декого iз воiнiв i була якась доля правди у тих здогадах, якi вони самi собi малювали, але iстинних причин такого стану Мечислава нiхто не знав.

«Здаеться, Мечислав не хоче нiкуди iхати i все робить, щоб затягнути час», – промайнула тодi думка у Святовида, який зовсiм iншими очима дивився на свого брата i розумiв, що не все так просто у життi когортного командира.

Але ще на якусь мить Мечислав зайшов у своi покоi i, вийшовши з них одягнений у повне вiйськове спорядження, зiтхнувши i наче нехотя, скомандував шикуватися до виiзду.

Шикуватися довго не прийшлося, адже всi i вiдтак були готовi рушити у путь. Але раптом зойкнув Добромир. Старий боярин згадав, що перед виiздом не всi дав розпорядження для Ладомири, тому велiв на хвильку затриматися, пославши служку за дружиною Мечислава.

Всi присутнi, особливо дружиннi воiни, з цiкавiстю чекали появу красунi, дружини командира. Всi хотiли побачити втому на обличчi жiнки, щоб переконатися, що iхнi здогади е iстинними.

Але переконатися у тому нiкому не судилося. Час iшов, а Ладомира не з’являлася. Тодi Добромир, розумiючи, що затримуе ватагу з виiздом, покликав до себе ще одного служку i велiв йому слово у слово передати його розпорядження Ладомирi. Служка вислухав i, кивнувши головою, зник за дверима боярського обiйстя. Пiсля цього кавалькада риссю рушила у бiк брами, через яку полишили переяславський дитинець.

Ранок видався прохолодним. Легенький мокрий снiжок почав вночi притрушувати землю, вкриваючи ii свiтлим покривалом.

Але бiлий покров тримався недовго. Пiд натиском ранньоi весни, з першими промiнчиками сонця снiг вiдразу ж почав розтавати, змiшуючись iз пiском, перетворюючись на болото. Те болото вилiтало iз-пiд копит кавалькади дружинних воiнiв.

Їхали не спiшно, зрiдка припускаючи алюром, а так коней тримали в уздi, зважаючи на небезпеку, яка пiсля вчорашнiх подiй могла чатувати на подорожнiх.