Князь-варвар

Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи нi. Чекав цього рiшення i Верховний волхв землi рiдноi Святозар Свiтлий. Вiн продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.

Це було саме те капище, яке збудував Великий князь киiвський Володимир Святославович за своiм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрi священного кола, обличчям до витесаноi iз дерева подоби великого Бога, голова якого була срiбна, а вус золотий.

Вiн стояв, пiднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стiкала, поступово засихаючи, кров. Наче засвiдчуючи свою вiрнiсть Богам, Верховний волхв стояв i чекав, чи приймуть Боги його власну жертовнiсть.

– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силi своiй молодечiй, прийди у силi буйнiй! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хлiба багато, аби обдарувала здоров’ям i силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали.

Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рiк молитву Верховний волхв, сподiваючись, що Боги його чують.

Боги чули, але у вiдповiдь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттевий сумнiв щодо сьогоднiшнього жертовного обряду, вчиненого на святилищi. Але незважаючи нi на що, Верховний волхв Святозар Свiтлий продовжував стояти у молитовному поривi i з надiею чекати.

– Боги нашi, якi йдуть вiд Сварога, почуйте нас! Прийшли ми за своею волею на це святилище, щоб принести Великодню жертву i прославити своiх Богiв, за заповiдями наших предкiв, тому що ми ходимо тими ж стежками, що i вони ходили.

Так було, так е, i так буде, доки Земля родитиме, доки Сонце свiтитиме…

Верховний волхв благав Богiв зглянутися. Його полишали сили, але надiя в очах не згасала. В цю мить вiн навiть не вiдчував, як весняний прохолодний вiтерець, подих якого линув вiд рiчки аж сюди на пагорб, намагався проникнути через широкi рукави пiд бiлу ритуальну сорочку, маючи на метi лиш одне, остудити як гаряче тiло волхва, так i його надiю.

Довгопола сорочка вишита спереду вздовж усiеi застiбки, з широкою вiдлогою, почала надуватися на високiй i вузькiй в плечах постатi волхва, наче вiтрило легкоi чайки, яка мчить водами Борисфену.

Верховний волхв замовк i над святилищем повисла гнiтюча тиша, незважаючи на те, що навколо капища зiбралася неймовiрно велика кiлькiсть люду, як мирського так i вiйськового.