Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Насправдi Антонiо був не рiдним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великоi вiйни, пiсля загибелi його батькiв у Пiвнiчнiй Африцi. П’ятирiчного пораненого хлопчика вирятували з-пiд руiн готелю для европейцiв. Добросердий старий дав йому нове iм’я, аби з пам’ятi дитини стерлися тi страшнi спогади. Юнак завдячував йому свою добру освiту, одержану в кращих коледжах Англii, де вiн на часi вчився в докторантурi з фiлософii.

Пiд час вакацiй Антонiо по кiлька мiсяцiв жив на лонi природи, на вiллi свого добродiйника – людини заможноi, високоосвiченоi та доброчесноi.

Вiн полюбляв слухати його розповiдi про мандрiвки землями Африки й Азii, тiшачись чистою блакиттю гiр та безжурним життям долини.

Обiгнувши скелястий крутосхил, вони побачили руiни церкви. Антонiо несамохiть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долинi, де височiв храм, вiн повiдав:

– Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторiччi, але з плином часу його зовнiшнiй вигляд дещо змiнився.

А п’ять рокiв тому тут сталася велика пожежа. Вiдтодi храм став пусткою, поступово обертаючись на руiну i заростаючи чагарями. Тiльки дзвiниця стоiть непорушно, немов монах, що скам’янiв у часi блюзнiрськоi молитви.

– І справдi, батьку, тут вiдчуваеться подих незнаноi драми… Колись цi великi звугленi бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руiни високоi дзвiницi та iнших будiвель, де вигналися кущi i шмигляють ящiрки, видаються похмурими декорацiями якоiсь диявольськоi вистави…

– Селяни, навiть наймолодшi, остерiгаються ходити по цей край долини.

Вони не сумнiваються, що ночами сюди навiдуються з мiстечка ворожки, щоб збирати труту-зiлля i держати зловiсну раду з привидами.

– Це, ясна рiч, фантазii, але щось у цьому е.

– У кожному забобонi чи передсудi е щось вiд правди.

Останнi слова старого озвались луною пiд кам’яним склепiнням, немов викликаючи заснулих духiв.

Антонiо обвiв очима руiни та пiдмурки, що тiльки й лишилися вiд iнших будiвель.

– Певне, колись тут було велике поселення.

– Атож. Унiверситетське мiстечко. А тi величнi руiни на схилi гори – стародавнiй замок ІХ сторiччя, вiд котрого так само лишилися тiльки рештки мурiв та пiдмуркiв. Адже перед Природою, як найвищим законом, нiщо не може встояти. Важезнi брили i вирубанi у скелi тераси помалу-малу обсипаються й заростають хащами. – І похопився: – Та менше з тим.