Наталена Королева

Уже в десять рокiв Наталена знала п’ять мов, а також iншi науки вивчала з захопленням та цiкавiстю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинськi слова в’язатимуть ii з героiчним минулим, вона нiде i нiколи не буде самiтня. Це – мова ii далеких, дуже далеких предкiв…»

Саме пiсля всiх поiздок тiтка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далi в кляшторах чи монастирях. Проте дiвчинка завжди почувалася вiдкинутою та зайвою, про що часто потiм згадувала у власних творах.

Письменниця в автобiографii часто з сумом говорить про те, що батько не хотiв навiть бачити свою доньку i носив портрет покiйноi дружини дванадцять чи чотирнадцять рокiв пiсля ii смертi, навiть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженнi втратила зв’язок iз матiр’ю, не всмоктавши рiдного з молоком. І ця карма «iншоi» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадридi з тiткою Інес, завдяки якiй мала можливiсть перебувати при королiвському дворi. Саме там вона близько познайомилась з майбутнiм королем Іспанii Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, i мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачае гордостi та усвiдомлення своiй пожиттевоi мiсii. Будучи у гарному настроi, вона просила Наталену навчити його «пихи».

«Бiльшiсть його вихователiв намагалися виховати його в дусi, милому королевi. Мучили його дотримання всiх правил етикети, нудили безкiнечними оповiданнями про величнiсть еспанських володарiв. Але мети своеi не досягали.

Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блiдий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом бiльш подiбний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього спiвчуття, симпатiю. Був це малий товариш. І Наталена схотiла зробити йому приемнiсть, викликати усмiх на його сумному обличчю».

«Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стае живiшим, коли граеться з Естрельiтою, бо нiхто не мiг вигадувати такi iгри, як вона.

А королева-мати дуже турбувалася слабим здоров’ям свого сина. Найулюбленiшою грою обох дiтей було робити «каравели» – стародавнi кораблi з приправлених на те дощечок. Готовi «каравели» мали паруси, прапори, котви – все, як «справжнi». Також любили обое стрiляти з лукiв, бiгати наввипередки. Гралися й «на Робiнзона», мали навiть хатку, вибудовано власноручно, звичайно, з помiччю садiвникiв, про яку, однак, не знали.