Наталена Королева

Але нiколи не гралися на вiйну. По-перше, бо не мали воякiв: гралися тiльки самi двое. А потiм, щоб воювати, треба прецiнь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотiли!»

Дiти обожнювали бiгати i гратися разом, iсти полуницю прямо з городу, непомиту i непочищену, просто збирати ii з грядки, а не з порцелянових тарiлочок. «По цiй «урочистостi» мила собi руки у водограях, що також не дуже схвалювалося вихователями, й вимахували мокрими руками у повiтрi, як бачили, що роблять так садiвники, ополiскуючи руки по працi».

Вони тiшились, що мати Альфонсо цього всього не знала, бо заборонила б iм товаришувати. У душах тодi ще дiтей загорiлося полум’я першого кохання, яке буде тривати роки.

Коли Наталенi було тринадцять, вона повинна була переiхати з родиною до Андалузii, бо у тiтки Інес почався туберкульоз. «Лишатися в Бургосi було неможливо: його гострi, безснiжнi зими з ледовим вiтром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадрида з його зрадним вiтром, що «свiчку не згасить, але людину вб’е».

Нове мiсце Наталенi дуже подобалося. Вона любила плавати i нiколи не боялася стихiй. «На небi почали громадитись хмари. Вiтер iнодi переходив у справжню бурю. Тодi хвилi йшли в наступ на берег. І оселя, дарма, що була у безпечному вiддаленню вiд океану, здавалося, тремтiла вся, як корабель на морю. Вiкна дзенчали, вiтер вив i грозив. І Естрельiтi приходила думка: яка шкода, що вона дiвчина, а не юнак! Як би iй хотiлося бути моряком, бути на кораблi, на морi!..»

Тiтка Інес знову почала кашляти, це супроводжувалося гарячкою.

Стривожений Лоренсо поспiшив перевезти свою родину до Севiльi.

У Севiльi Наталенi дуже подобалось, вона сама каже, що мiсто ii усмiхало. Тiтка Інес наполягала, щоб Наталена вчилася спiву, тому вона вправлялася в цьому. А також цiкава всього, безстрашна Наталена заприятелювала з циганами. Вона завжди мала цукерки для циганчат, любила з ними теревенити та гратися. Стара панi Хосефа, яка мешкала в сiм’i тiтки Інес, була шокована поведiнкою Наталени, говорила з нею про етикет, про ii корiння, але дiвчина завжди тяжiла до простого люду.

А одного дня Наталена просто приголомшила свою сiм’ю, коли танцювала на площi. Вона не могла вiдмовити юнаку танцювати з собою. «Вiдмовити було б великою нечемнiстю. Ну, звичайно, запрошували i ii, й вона танцювала, бо дуже любила танцi. Аж забула, що вже час додому. Тiльки й всього! Та, на щастя, коли згадала, що вже пiзно, ii «партнер» запевнив ii, що турбуватися – зайво».