Наталена Королева

«Людмила Лось скрiзь по свiтах розшукувала своiх кревнякiв – походження чехiв, рiзнi галузi яких розпорошилися по свiту по Бiлогорськiй битвi, коли був страчений у Празi р. 1621 – Отто з Лосiв, а року 1848 – коли поклав голову при поверненнi у Вiднi ще й Вiнцент з Лосiв, повтiкали [прак]тично всi члени цього роду, що ще лишились живi. З цього роду походила й Людмила Лось – молода i справдi дуже гарна».

Ноель з мачухою та батьком переiжджае до Киева. Коли ми знайомимося iз життеписом Наталени Королевоi, з перших сторiнок бачимо, що авторка добре усвiдомлювала свою «iншiсть» i намагалася лише пристосуватися (не асимiлюватися) до оточення, яке постiйно змiнювалося.

«По приiздi до батькiвського дому – цiлком чужому iй – дiвчина перш за все мусила перестати називатися Естрельiтою. – Таке наймення надаеться хiба що для героiнi балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало вiдтiнь поезii та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межi», а коли починала «централiзуватися» в новому життi, то ii знову «викидало» на маргiнес, i все починалося спочатку: «Здавалося, що ii вирвали з життя, повного сонця, надiй, можливостей i обiцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишнiх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навiть порiвнюе свое перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постiйна маргiналiзацiя була важким випробуванням для дiвчинки. До родичiв та друзiв письменниця застосовувала прикметник «своi» у лапках, що означало чужi, проте настiльки чужi, щоб можна було закцентувати на цьому ще бiльше. У сiм’i батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дiвчинка пiддавалася критицi за те, що молиться перед тим, як сiдати до столу, що не знае всiх шляхетних манер, що намагаеться зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував вiд доньки ii «iншiсть», вiн вчив ii, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаеш, що наш рiд – не з останнiх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього вiн був i е чужий. Навiть бiльше: вiн екзотичний, i багато «нашого» цiлком незрозумiле «iм». Що ти пробудеш рiк в iнститутi, – може, це й вийде тобi на добро, бо там ти побачиш, наскiльки «ми» рiзнi та iншi вiд «них», тож i навчишся, як маеш поводитись з «ними».