Максим Рильський

Очевидно, що Івановi Нечуевi-Левицькому, як i iншим товаришам Тадея Рильського, дуже подобалася ласкавiсть i привiтнiсть «доброi старенькоi». Вже аж через сорок три роки пiсля вечiрки у Рильських, у листi до Бориса Грiнченка, вiн просив зняти з чернетки «Хмар» несвiдому замiтку «покiйницi Дунiна-Левченкова». Очевидно, на час закiнчення чернетки (1871) Дарiя Рильська уже не жила. «Утла» i делiкатна вiд народження, вона стала жертвою родинноi хвороби Рильських – сухот. У матерiалах слiдчоi справи 1861 р. не раз промайне й силует ii бабунi – Пелагii Росцiшевськоi (саме iй iнкримiнуеться негативний революцiонiзуючий вплив на своiх пра внукiв Тадея та Юзефа).

Виявляеться, родина Росцiшевських уже була вiдома полiцii: ще з 20-х рр. ХІХ ст. Росцiшевськi вiдкрито пiдтримували взаемини iз Сергiем Волконським, Трубецькими, Муравйовим-Апостолом (тими, хто пiзнiше опинився на чолi повстання декабристiв). Донька Пелагii була одружена з князем Олександром Трубецьким, рiдним братом декабриста. Ідеi братньоi любовi, рiвностi й братерства були тут давнiми.

Не можемо полишити осторонь i свiтлу постать молодшого брата Тадея Рильського – Юзефа (1842–1862). Все свое коротке життя вiн iшов слiд у слiд за старшим братом. Визначальний вплив на його життя, як i на життя його старшого брата, вiдiграла зустрiч iз Володимиром Антоновичем (репетитором братiв Рильських пiд час iхнього навчання у Другiй киiвськiй гiмназii). Саме завдяки Юзефовi, що, завчасно дiзнавшись про обшук у киiвському помешканнi Рильських, за нiч устиг повернутися до родинного маетку в селi Маковищах на Макарiвщинi й спалити братовi папери, вдалося уникнути арешту i самим Рильським, i iхнiм товаришам.

Видно, що Юзефа любили: вранцi, коли наiхала полiцiя, прислуга всiляко вигороджувала «панича», присягаючись, що вiн нiкуди не iздив i нiчого не палив. Полiцiя згодом жорстоко помстилася Юзефовi, зволiкаючи з видачею йому закордонного паспорта для виiзду на лiкування (лiкувати хворi на туберкульоз легенi). 1862 р. Юзефа не стало.

Так уже склалася доля украiнськоi елiти, що вона в Киiвськiй Русi мусила постiйно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воеводам, далi – польському королевi та росiйському царевi… Вiдповiдно, вироблявся i стереотип поведiнки – догiдництва i зневаги до власного народу. Але в добу Просвiтництва XVIII ст. та Украiнського нацiонального вiдродження XIX ст. з’явилися роди, що повернулися обличчям до народу, який iх годував.