Володимир Сосюра

Сосюра згадував: «Как-то я, уставясь в стенку, задумался, сочиняя первое в своей жизни стихотворение, что-то про змею, которую рифмовал с «я ее убью»… Проходила мимо меня бабушка. Видно, ее поразило мое лицо, и она сказала мне:

– Брось писать стихи, а то сойдешь с ума.

Я перепугался и долго не делал новых попыток. Но когда началась Первая мировая война, волна патриотизма захватила мою душу, и я вновь начал писать стихи, начал и уже никогда не бросал. «Пусть я сойду с ума, но все же буду поэтом», – подумал я».

У цi ж роки юний поет знайомиться з творами украiнського письменника Андрiяна Кащенка, автора iсторичних повiстей i романiв, в яких йому вiдкрилась iсторiя козацькоi землi, його лицарського краю, iсторiя романтична i звитяжна. Саме тодi вiдбуваеться поворот у свiдомостi юного Володьки. Вiн починае писати украiнською мовою. «Як я люблю тебе, мое бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами й долiвками з глини, рушниками й вродливими дiвчатами! Такi села е тiльки в тебе, моя могутня Украiно, мiй цвiте чарiвний i нiжний!» («Третя Рота»).

14 жовтня 1917 р. в газетi «Голос рабочего» друкуеться вiрш Сосюри «Плач волн». 22 жовтня ця ж таки газета вмiщуе перший украiнський вiрш поета «Чи вже не пора». Автобiографiя В. Сосюри, датована квiтнем 1945 р., дае пiдстави думати, що вiрш надрукований ще ранiше: «Першого мого украiнського вiрша було надруковано в бахмутському журналi учневоi молодi «Вiльна думка» за назвою “Чи вже не пора”».

Наприкiнцi жовтня 1917 р. газета «Голос рабочего» публiкуе вiрш В. Сосюри росiйською мовою «Товарищу», написаний як революцiйний марш. Тривалий час бiльшiсть дослiдникiв саме вiд цього вiрша починали вiдлiк творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий «заклик до збройноi боротьби з визискувачами». Цiлком ясно, що чiтка класова детермiнованiсть В. Сосюрi тут накидаеться, оскiльки поет переймаеться романтикою революцiйних подiй взагалi й украiнського нацiонального вiдродження зокрема. Так само й у вiршi «Чи вже не пора» розшарування соцiальних сил змальовуеться туманно, в загальнiй антитезi свiтла й пiтьми.

Можна i потрiбно говорити про палку вiру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну i гостру реакцiю на двигтiння соцiальних надр. Зрештою, так само, як i про болiсну, виключно людську реакцiю на драматизм громадянськоi вiйни, коли брат iде на брата.