Володимир Сосюра

Розстрiлюе каральникiв, обеззброюе нiмцiв, тримае фронт проти дончакiв… Ви розумiете, як це впливае на наiвного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омрiяна Украiна, махнула клинком, i зацвiла земля козацькими шликами… Ну й я украiнець. Чого ж менi треба? І записався я до повстанцiв у такий момент… був призначений ройовим. (Ви не дивiться, що я лiрик, я бойовий)» («Третя Рота»). Видали зброю й амунiцiю, «з наказу батька Волоха всiм завели оселедцi…».

І став кароокий молодий амбiцiйний козак Володя Сосюра захисником Украiнськоi Народноi Республiки. Разом iз гайдамаками обеззброював нiмецьку кiнноту в Сватовому, вiв боi з бiлими на станцiях Алмазна та Дебальцеве, вiдбирав Куп’янськ у бiльшовикiв.

Улiтку 1918 р. на сторiнках газети «Украiнський козак» – друкованого органу армii Украiнськоi Народноi Республiки – було опублiковано вiршi Володимира Сосюри:

То не вiтер вiе iз тьми-домовини,

То не сови будять помертвiлий край.

Чую плач i стогiн з милоi Вкраiни…

Знов москаль мордуе мiй коханий край.

Плаче мiсяць в травах, дощ хатини мочить,

Стогне вiтер в ставнях, кришi розгорта.

І в сльозах кривавих думи моi й ночi,

І в сльозах кривавих воля золота…

Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…

Вже в свiй край холодний утiка москаль.

Скоро встане сонце, i загинуть тучi,

Як загине в серцi днiв моiх печаль.

«У 1918 роцi пiсля проскурiвського погрому, який вчинив 3-й Гайдамацький полк, козаком якого я був, на грошi Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй «Пiснi кровi», де на обкладинцi було мое справжне прiзвище Сосюра, бо так пiдписувався мiй батько, а дiд навiть «Сосюр». Отже, теперiшне мое прiзвище «Сосюра» – не е маскування».

Протягом зими 1918-го – весни 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха брав участь у кiлькох жорстоких подiях.

В. Сосюра згадував: «Це було ранком 25 грудня 1918 року… Ми ведемо махновцiв розстрiлювати… Пiдвели iх до церкви i вистроiли в один шерег бiля церковноi огради… Вгорi кличе молитися дзвiн… А потiм йому наче стало соромно, i вiн замовк… З хат повиходили баби, дiвчата… дивляться… а махновцiв, по два, пiдводили призначенi до огради, ставили навколiшки спиною до нас i по командi: «По зрадниках… огонь!..