Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії

Вiд рани смертноi дочасно вiн сконав,

Та славу мужнiстю навiк завоював…

Як Нестор та Ахiлл – у Грецii героi,

Як Гектор смiливий прославився у Троi,

В Афiнах склалася Периклова хвала,

У Фемiстокловi гримiли скрiзь дiла,

Як мужнiсть Курцiя у Римi всi хвалили

І переможного Помпея божествили,

Хай Сагайдачного iм’я повiк-вiкiв

Прославить наша Русь, як приклад для синiв,

Щоб про дiла його нащадки споминали

І гiдним iменем в народах називали.[4 - Переклад М. Рильського.]

Але, як зазначав украiнський iсторик В.

Антонович, мiсце могили марно шукатиме нинi поцiновувач старожит-ностей чи краезнавець. Пiд час перебудови церкви на початку XVIII столiття вона опинилася пiд будiвлею новоi стiни храму i зникла з очей нащадкiв.

Далекий вiдгомiн тих часiв, коли над крутими морськими хвилями й неозорими просторами украiнських степiв iз уст козакiв однаково голосно лунало iм’я Сагайдачного, вiдбився в пiснi «Ой на горi да женцi жнуть». Немае в нiй розповiдi про кривавi сiчi, в яких брав участь козацький гетьман, немае оспiвування його легендарноi хоробростi.

Камертон народноi пам’ятi донiс слабкий, важко вловимий спомин про носiя колись грiзного iменi.

Ось рядки цiеi вiдомоi пiснi:

Ой на горi да женцi жнуть,

А попiд горою,

Попiд зеленою

Козаки йдуть.

Попереду Дорошенко

Веде свое вiйсько,

Веде запорозьке Хорошенько!

Посерединi пан хорунжий.

Пiд ним кониченько,

Пiд ним вороненький

Сильний-дужий!

А позаду Сагайдачний,

Що промiняв жiнку

На тютюн да люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Вiзьми свою жiнку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Менi з жiнкою не возиться,

А тютюн да люлька

Козаку в дорозi

Знадобиться!

Гей, хто в лiсi, озовися!

Да викрешем огню,

Да потягнем люльки,

Не журися!»

Треба зазначити, що серед iсторикiв немае единоi думки з приводу того, про яких Сагайдачного i Дорошенка йдеться у цiй пiснi.

На думку одних – про Петра Кона-шевича-Сагайдачного та його полковника Михайла Дорошенка. Іншi ж гадають, що мова мовиться про гетьмана Петра Дорошенка i кошового отамана Григорiя Сагайдачного – iсторичних дiячiв другоi половини XVII столiття.

Осiбну позицiю в дискусii, яка точилася тодi мiж дослiдниками з цього питання, зайняв Михайло Грушевський. Вiн виходив з того, що в пiснi «Ой на горi да женцi жнуть» справдi виступае iм’я Петра Сагайдачного.