Гра у відрізаний палець

І все по дружбi – ну, посидiли, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночiвлею. Все по-людськи, як свояки.

І ось тепер вiн може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але i в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграеш. Зазвичай вiн програе. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Якi тут образи?

Увiмкнув сержант свiй ноутбук, натиснув по завченому порядку потрiбнi клавiшi, й з’явився на екранi смiшний чоловiчок iз дзвоником.

Подзвонив, i перед сержантом виникли його карти. Хорошi карти, з такими не виграти – грiх.

Зробив сержант перший хiд, аж раптом на пультi спалахнула лампочка, i в нiчну тишу скляноi будочки увiрвався хрипкий механiчний голос рацii:

– Сьомий! Термiново прибути на пост одинадцять!

Сержант узяв рацiю: «Слухаюсь», – i зiтхнув. Не дали йому насолодитися грою.

Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сiв у ДАІшнi «Жигулi», що стояли бiля бровки метрiв за п’ять вiд будки, i поiхав.

Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то вiн iще не одну гру устигне до змiни перекинути.

Хвилин через п’ять пiсля того, як спустiла будочка ДАІ на майданi Незалежностi, з пагорба навпроти злетiв рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Пiднiмався вiн над Хрещатиком важко i повiльно. Пiд ним на линвi бовталося витягнуте людське тiло.

У тишi безвiтряноi ночi дирижабль тягнув свiй вантаж пiд невидимий небесний купол.

Сержант Воронько вже пiд’iжджав до Печерського моста, як раптом iз рацii пролунав знайомий хрипкий голос:

– Сьомий! Вiдбiй! Можеш повертатися!

Воронько тiльки похитав головою.

Розвернувся на порожнiй дорозi й поiхав знов на Хрещатик. Залишалося ще три години до кiнця чергування, а тодi, додому i залягти на боковеньку. Але за цi три години, що залишилися, можна досхочу награтись. Аби бiльше з поста не зривали.

2

Киiв, 23 травня 1997 року.

Метушня вокзалу залишилася позаду. Нiк Ценський обвiв вокзальний майдан утомленим поглядом i обернувся до Івана Львовича, що сидiв поруч на задньому сидiннi темно-синього «БМВ».

– Вам вiдпочити треба, – спiвчутливо закивав головою Іван Львович, дивлячись своiми маленькими очицями в обличчя Нiку.

Нiк дiйсно потребував вiдпочинку – сiм днiв дороги та ще цiлiсiнький мiсяць метушнi з пiдготовкою до вiд’iзду, продажем квартири, вiдправкою контейнера з речами.

Тепер Таджикистан здавався далеким i абсолютно чужим. І слава богу.