Добрий ангел смерті

«Значить, – подумав я, – це нiч… Що ж менi тепер робити? Посидiти до ранку? Чи спробувати вислизнути звiдси зараз? Так, але чому сюди нiхто не прийшов за цi двi доби? Адже у Грищенка е ключi! Хоча навiть iз ключами йому б не вдалося сюди ввiйти, адже дверi були засунутi зсередини на два засуви. Тiльки я iх мiг вiдчинити, але мене в певному сенсi не було. Може, вiн i приходив, стукав, телефонував…»

Хвилювання закрадалося в моi думки. Моя присутнiсть на цьому складi нагадувала стан заживо похованого в склепi. Щоправда, у мене була можливiсть покинути цей склеп.

Треба тiльки мати деяку кiлькiсть удачi, щоб покинути це мiсце непомiтно й забути про все, як про полiт у космос, що не вiдбувся. Хоча, полiт вiдбувся. Я його пам’ятав у найдрiбнiших деталях, а коли б я був художником, змiг би й намалювати деякi з метеоритiв i комет, що зустрiлися менi у вiдкритому просторi.

На стiнi над умивальником висiло дзеркальце, i я пiдiйшов до нього, щоб промити очi та подивитися на себе. Мое обличчя нагадало менi кадри хронiки з Освенцима.

Можливо, це i було перебiльшенням, але я ще нiколи не бачив у себе на обличчi таких величезних сiро-синiх кiл пiд очима i такого носа, що загострився по-покiйницьки.

Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’iв принесений iз собою бутерброд з молочною ковбасою. Хлiб уже задерев’янiв, а ковбаса була така далека вiд свiжостi, як я був у цей момент далекий вiд ситостi.

Увiмкнув електрочайник i знову подивився на бляшанку розчинноi кави, а потiм – автоматично – на «дитячу сумiш».

«Нi, – подумав я. – З кавою почекаемо, а то ще один такий полiт, i я помру вiд фiзичного виснаження».

Я заварив собi чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навiть щури нiчим не видають своеi присутностi.

Покiнчивши з чаем, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочноi сумiшi». Навiщо я iх брав iз собою? Напевно, хотiлося ще коли-небудь «злiтати в космос». Потiм пiдiйшов до дверей, знову прислухався i, нiчого не почувши, акуратно вiдсунув важкi залiзнi засуви.

Витримавши пiсля цього паузу, я прочинив дверi, й у щiлину, що виникла, ввiрвалося свiже нiчне повiтря – приемно прохолодне, як джин-тонiк iз льодом.

– Ну, пiшов! – пiдбадьорив я себе i, розкривши дверi ширше, вибрався в отвiр. Потiм так само тихо причинив дверi i, дiставши ключ, провернув його в замковiй щiлинi. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишенi брюк i, пригнувшись, навшпиньках пiшов пiд стiною будинку.