Добрий ангел смерті

Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невiдомо, як менi звiдти потiм вибратися? Що там е? Порт? Мiсто? Рибальське село?

– Даш, а там што, прiставать завод будет? – запитав я.

– А чево ему там прiставать? Нет, рибу прiмем от тралеров, покрутiмся день-два i дальше.

– А как же я сойду?

– Договорiмся с какiм-нiбудь судном, – упевнено пообiцяла Даша. – Ладно, сiдi тут, еслi захочеш – водка в тумбочке под столiком, вода в кране. Там же в тумбе консерви, еслi проголодаешся. А мне на летучку надо.

Плавно вiдчинились i зачинились важкi овальнi дверi. Я залишився сам. Присiв на свою койку. Потягнувся до вiконця i, вiдсунувши саморобну салатну фiранку, виглянув на волю. Перед вiконцем, метрiв за два, було видно пофарбований сiрим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тiльки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось i весь вигляд iз вiкна на знамениту волзьку природу.

Я прилiг на койку i прислухався до тишi. Тиша виявилася досить гучною – якiсь глибиннi дзижчання та шуми, здавалося, звiдусiль проникали в каюту.

Але вiдсутнiсть рiзких звукiв робило цi шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумiв.

Менi згадалося мiсто Астрахань, яке щойно вiдчалило. Згадалось iз вдячнiстю. Я пiднiс праву руку до носа, понюхав долоню i всмiхнувся сталому запаху чорноi iкри. Потiм автоматично пiдставив пiд нiс другу долоню, i тут уже мiцний запах корицi перемiг солоний запах iкри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав iще один доказ рiзноманiтностi життя та його запахiв.

І згадав Киiв, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далi згадувати Киiв не захотiлось, i я знову понюхав долоню правоi руки. Мене потiшило, як запах мiг перемикати спогади та думки. Я всмiхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмiшкою. І задрiмав.

17

Увечерi, повернувшись iз роботи, Даша вiдпустила мене «погуляти». Щоб дiйсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своему поверху. Вийшов на палубу i хвилин за двадцять не поспiшаючи, зупиняючись i роззираючись, обiйшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу.

Обабiч нього рухалися назад, у бiк Астраханi, далекi, але помiтнi, вбого обсипанi зеленню береги. Почервонiле сонце зависло праворуч i видно було, як вiдступае воно пiд потужною повiтряною хвилею вечiрньоi прохолоди. В повiтрi пахло рiкою, вiтерець куйовдив волосся. Вечiрня свiжа вологiсть бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тiльки мене.