Добрий ангел смерті

Але час минав, i я, вiдклавши книжку, але пам’ятаючи про неi, почав збиратися в унiверситетський скверик на подальшi пошуки автора цих коментарiв. Інтуiцiя пiдказувала менi, що Клим сьогоднi там буде. І не тiльки iнтуiцiя – за вiкном свiтило сонце, спiвали птахи. Було б нерозумно сидiти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кiмната в комунальнiй квартирi на галасливiй вiд трамваiв вулицi Шота Руставелi.

У скверику я його i знайшов. Спочатку розшукав двох дiдкiв, якi мене вже знали. Вони менi й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпiонат унiверситетського скверика.

Визначити, хто з гравцiв був Клим, було неважко, оскiльки другому було не бiльше сорока.

Почекавши закiнчення партii, за якою стежили не менш двадцяти членiв «клубу», я пiдiйшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому вiдчуття ситостi, i хоча всi вболiвальники вiдразу пiсля закiнчення партii розсмокталися до iнших iгрових лавок, навiть не привiтавши його, сам переможець трiумфував – його запалi очi на худому вилицюватому обличчi горiли молодiстю та завзяттям.

– Добре ви його! – сказав я Климу замiсть привiтання.

– Так, непогано, – погодився вiн. – Але Вiтько теж здiбний!.. А я його довгою облогою!..

Вдаватися глибше в шаховi розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, i вiдразу ж перейшов до справи.

– Ви Львовича пам’ятаете? – запитав я у все ще щасливо усмiхненого Клима.

Усмiшка на його обличчi завмерла.

– Звичайно, пам’ятаю… – сказав вiн, примружено дивлячись на мене.

– А ви що, його родич?

– Нi.

– А трохи схожi…

Розмова покотилася пiд укiс, i треба було ii або закiнчувати, або ж узяти пiд контроль.

– Менi здаеться, до мене випадково потрапив один ваш рукопис… – сказав я.

– Та невже? – здивувався старий Клим. – Це ж який?

– Ну не зовсiм рукопис, а коментарi до «Кобзаря» Шевченка… до речi, дуже цiкавi.

Старий доторкнувся до свого погано виголеного пiдборiддя i знову пильно глянув на мене.

– Коментарi?.. – повторив вiн уголос.

– Це не мое… Я писав iншi коментарi… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

– Так, коментарi адже на його полях…

– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

– Не зовсiм звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув i знову всмiхнувся, дивлячись на асфальт пiд ногами.

– Ти ба, виплила! – тихенько мовив вiн.

Потiм знову пiдвiв голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокiйно i розслаблено.