Пікнік на льоду

У хорi нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникае вiдчуття скiнченностi будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам бiльше не випаде почути… Вiн увiрвався зненацька i передчасно. У свiтi стало набагато тихiше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна дiра у всесвiтi, лише пiдкреслюе скiнченнiсть будь-якого звуку i безкраiсть минулих i майбутнiх втрат…»

Вiктор пiдвiвся, запарив собi чаю i з повною чашкою повернувся до столу.

«…Голос Юлii Пархоменко замовк. Але доки стоiть стiна Марiiнського палацу, доки позолота пiдбання вiдбивае пишноту Нацiональноi опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повiтрi, яким ми дихаемо. Їi голос стане позолотою тишi, яку лишила вона пiсля себе».

– Забагато золота, – подумав Вiктор, зупинившись. Знову взяв аркуш iз текстом, укотре перебiг очима пiдкресленi рукописнi рядки.

– Як же сюди вставити цього Якорницького? – мiркував вiн. – Кохання? Кохання…

Вiн замислився, ковтнув чаю.

Прочитав уже написаний текст. Продовжив.

«Нещодавно сама Юлiя зазнала важкоi втрати. Пропав голос ii коханоi людини. Замовк раптово, зiрвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжiння смертi падае усе, що вiджило, вiдборолося або ж просто програло…»

Тут Вiктор знову вiдвернувся i взяв до рук програмку, переглянув ii уважнiше i ледь помiтно посмiхнувся.

«Нещодавно, виконуючи партiю Тоски в оперi Пуччинi, вона сама зiграла, проспiвала всю свою трагедiю, всю до останнього ii стрибка з муру фортецi.

Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-iншому, але у нас, тих, кому ii життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тишi i вiдшукати в цiй тишi золотi порошини ii минулоi присутностi. Помовчiмо ж усi разом, щоб легше було нам почути посеред тишi ii голос, почути, запам’ятати i зберегти в нашiй пам’ятi надовго, доти, поки нашi голоси змiшаються з тишею i вiчнiстю…»

Вiктор випростав спину, вiдсапнув, немов щойно пробiг стометрiвку, а не клацав лiтери й слова на друкмашинцi.

Потер пальцями скронi, проганяючи напругу, що з’явилася через це термiнове нiчне завдання. Але наразi завдання виконане.

Узяв до рук готовий текст. Прочитав i самому стало шкода невiдомо як загиблу або померлу оперну спiвачку.

Визирнув у вiкно – внизу стояла машина, чекала.

Вiктор пiдвiвся, повернувся i вiдразу завмер вiд несподiванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пiнгвiн.