Пікнік на льоду

 – У мене… Тобто… Виявляеться, я винний у смертi Якорницького…

– Отакоi! – посмiхнувся головний. – Ти справдi гадаеш, що ти такий крутий?

Вiктор подивився зi здивуванням на головного.

– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязнiше.

– Усе? – перепитав Вiктор.

– Нi, не все. Набагато бiльше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своею справою займався.

Вiктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому iх зрозумiти.

– Отож, нiчого страшного немае… – проговорив вiн нарештi.

– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут нi при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’емось!

Головний по телефону замовив у секретарки двi кави. Потiм, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Вiктора. – У тебе ж нi дружини, нi подруги нема? – запитав вiн.

– Нема, зараз нема… – визнав Вiктор.

– Це погано, – пiвжартома похитав головою головний.

 – Жiнки змiцнюють нервову систему чоловiкiв. Тобi саме час зайнятися своiми нервами!.. Гаразд, жартую.

Секретарка принесла каву.

Вiктор поклав пiвложечки цукру, але кава однаково була занадто мiцна i гiрчила на язицi. Гiркота кави знову нагадала про недавню поiздку в Харкiв.

– А в Одесу менi треба буде iхати? – запитав рантом Вiктор, згадавши про розмову з головним щодо поiздки до Харкова.

– Нi, не треба, – вiдповiв шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провiнцiею… Ну в нас i отут справ вистачить.

Тож бо не переживай! У мене он водiя недавно вбили – i то я спокiйний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неi боятися. Повiр менi.

Вiктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидiв у своему директорському крiслi, у розкiшному костюмi, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це вiн не дорожить життям?» – засумнiвався Вiктор.

– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидiти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав вiн.

– З задоволенням, – вiдповiв Вiктор.

– Добро, – головний пiдвiвся через стiл. – Чекай запрошення!

27

Степан Якович Пiдпалий мешкав на першому поверсi сiрого сталiнського будинку неподалiк вiд метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Вiктор подзвонив.

Його довго розглядали у вiчко, а потiм деренчливий старечий голос запитав:

– Вам кого?

– Менi потрiбний Степан Якович, – вiдповiв Вiктор.