Приятель небіжчика

Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярнi, як водень е необхiдною складовою частиною води. Нарештi я зрозумiв, що це.

– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на iм’я.

Дивно, що протягом стiлькох рокiв вона була для мене безiменною.

– Валю! Постав музику!

– Шуфутинського? – запитала вона зовсiм по-домашньому.

– А що ще е?

Вона нахилилася до магнiтофона. Я почув, як вона взяла кiлька касет.

– Алегрова, – читала вона, не пiднiмаючись над стiйкою. – Альона Апiна, Кiркоров, брати Гадюкiни…

Набiр був дуже патрiотичним.

Я вибрав Апiну. Менi подобалося ii телевiзiйне ластовиння.

– Тiльки не дуже голосно, – попросив я.

– «Два кружальця ковбаси…» – завела спiвачка, й менi вiдлягло.

Я надпив ковток кави. Вiдлягло.

Знову вiдкрилися дверi кав’ярнi, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.

Повернувся Іван. Сiв навпроти.

– Каву будеш? – запитав я.

– Нi. Ходiмо!

– Зараз, доп’ю…

Іван терпляче чекав. А я не хотiв допивати каву одним ковтком.

Коли ми вийшли з кав’ярнi, Іван повiв мене у двiр сусiднього будинку. У цьому закинутому дворi лежав каркас «жигулiв», за ним – смiтник, а далi, за смiтником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподiвався на капремонт. Самi лише зовнiшнi стiни, а усерединi – купи балок, цеглин i перегородок, що обсипалися.

Тут Іван зупинився.

– Слухай, – сказав вiн. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятоi й до закриття в кав’ярнi. За рiзними столиками.

Якщо вiн з’явиться, ти виходиш i йдеш нiби вiдлити. Сюди, у це мiсце мiж смiтником i будинком. Вiн виходить за тобою, я – за ним. Втямив?

Я кивнув.

– І ще. Вiдразу на мiсцi – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки iз собою.

Ця iдея, як, утiм, i сам план, менi не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рацii. Тепер вiн командував i, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.

– Коли почнемо? – запитав я.

– Сьогоднi.

Нащо зволiкати? Зайвий раз на електричцi трястися! О п’ятiй вечора – в кав’ярнi.

Я поiхав додому. Прийняв ванну i пообiдав. Прилiг вiдпочити.

Лежав i думав про вечiр. Про цю ловитву «на живця». У самому виразi була вiдверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрiбним, нiби хробачком, на який хотiли пiймати велику рибу.

Час минав повiльно.

О четвертiй я вийшов iз будинку. Вже сутенiло.

Мое мiсце в кав’ярнi виявилося зайнятим.