Приятель небіжчика

Та ще й невиправданi, бо я вiддавна не люблю дружину, – до речi, з повною взаемнiстю. Нi, нехай живе, чи радше – нехай живуть i тiшаться. Хоча, гадаю, мое замовне убивство i на них подiе, i ще невiдомо, як.

Скреготнув ключ у дверях.

– Ти ще не спиш? – байдуже, але нiби з подивом, зауважила дружина.

– Чай пив i у вiкно дивився, – вiдповiв я.

На це вона вже не вiдповiла. Пройшла в кiмнату. Я почекав, поки вона вимкнула там свiтло, i теж пiшов спати.

5

Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечерi.

Вiдрекомендувався як Костя. Дав менi два днi на фото i на «пiдготовку порад». Обiцяв потелефонувати за два днi й повiдомити, як усе це йому передати.

Уранцi я дiстав коробку з-пiд югославських черевикiв, давно вже зношених i викинутих. У цiй коробцi зберiгалися моi фото, починаючи з традицiйних голих немовлят, i далi, без усякого хронологiчного ладу, вперемiш. Але навiть найпiзнiшi з них були зробленi рокiв п’ятнадцять тому, в теплiй тинейджерiвськiй компанii. Вiдтак, очевидно, нiкому я не був надто потрiбний, або просто iнтерес до фотографування в моiх друзiв пропав.

Я вiдклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущi-Водицькому парку, з пляшкою бiлого портвейну, на другому – на пiкнiку десь у Святошинi, бiля ватри, що палала чорно-бiлим вогнем. Пiдiйшовши до дзеркала i порiвнявши себе сьогоднiшнього з собою на свiтлинi, я зрозумiв, що передавати таке можна тiльки в тому випадку, якщо я не хочу бути впiзнаним i знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вiсiм фото «три на чотири», котрi я зробив рокiв три тому в несправдженiй надii пiти на курси водiiв i одержати права.

Випивши розчиненоi кави i запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчоi фотомайстернi.

Старий-фотограф замучив мене претензiями до мого пiдборiддя.

– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуетеся? – нарештi вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

Нарештi, клацнувши апаратом на тринозi, вiн попросив прийти по знiмки за три днi.

– Даруйте! – взявся я благати.

 – Менi вони потрiбнi завтра. Конче завтра.

Вiн стенув плечима.

– Дуже потрiбнi?

– Так.

– Ну, приходьте завтра по обiдi. Але що-небудь принесiть за термiновiсть. Я ж грiшми не прошу – кому вони зараз треба?!

Не повертаючи додому, я пiшов на трамвайну зупинку. Вирiшив поiхати в центр i потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливоi мети, не поспiшаючи, заходячи до кав’ярень i розшукуючи в черзi знайомих.