Закон равлика

Вiн ковтнув слину, зiбрався з думками. «Треба говорити, треба бiльше говорити, – подумав вiн. – Мовчати – небезпечно».

– Хотiв довiдатися, що з моiм пiнгвiном сталося…

– Із твоiм пiнгвiном? – задумливо повторив сивий, i раптом вiн наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого iнтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всi шукали?

– Коли шукали?

– У травнi, здаеться, шукали… усiх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксi бачив!

– А хто шукав?

– Є такi люди в цивiльному, усмiхаються повсякчас… Вони нiби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливi дуже.

Проте ввiчливi. Вони мене двiчi пiд брамою мого будинку зустрiчали i дуже просили ксерокс iз твоею пикою моiм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти iм так уiвся?

Вiктор зрозумiв раптом, що вiн живий, i що про нього майже нiчого нiкому не вiдомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив iз простоi причини – не було небiжчика. Тобто небiжчика шукали, поки вiн був живий, але не знайшли.

І от тепер з’ясувалося, що вiн дiйсно живий.

– Але бiльше не шукають? – з надiею спитав Вiктор.

– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потiм дiстав iз кишенi мобiльник. – Довiдатися?

– Не треба, – попрохав Вiктор.

– Зрозумiло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речi, звуть Сергiем Павловичем.

– Вiктор Золотарьов, – вiдрекомендувався бранець.

– Ну от i познайомилися.

Джип виiхав за ворота цвинтаря, розiгнався. Тепер уся колона iхала вулицею Горького до Московськоi площi.

Вiктор дивився у вiкно i думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарi. Вiн прокручував уривки розмови, що вiдбулася десять хвилин тому й вивуджував iз неi iнформацiю: «вибухiвка в трунi пiд головою небiжчика», «вiн його знае, чи знав…». Це про Олексу. Сергiй Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслiдки. Принаймнi вiн не вiдразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надiя. Але, можливо, охоронець знае бiльше.

І Вiктор запитав охоронця, що сидiв поруч iз ним, про вибух.

– Небiжчикiв не багато, але п’ять-шiсть було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому вiдiрвало. Може, i вижив – не знаю…

Охоронець виявився небагатослiвним, i в джипi знову стало тихо.

Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосiева. Промайнуло озеро з пiсковим пляжем i грибками-навiсами.

Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.