Самсон і Надія

І в вiкнi першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двiрника. І на обличчi ii засвiтилася усмiшка, добра, привiтна.

– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надiя.

– Так нас тут мало! Гузееви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поiхали, а дружина сусiдова дитину няньчить, – вiдповiв Самсон.

– Отож, ви ж мешканцi, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивiться! – раптово вiдволiклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.

До iхнього замету жвавим кроком пiдiйшли, голосно й весело перемовляючись своею мовою, четверо китайських червоноармiйцiв.

Вони жестами попросили дiвчат-суботниць вiдiйти, скинули з плечей гвинтiвки й заходилися наносити замету вiдчутнi багнетнi удари. Розкришивши верхню частину мерзлоi гiрки, вони привiтно помахали руками й пiшли собi.

Роботи тепер залишалося небагато. Розiбравши замет ущент i його осколками встеливши всю брукiвку, розiйшовсь iхнiй суботник по домiвках. Тiльки Надiя та Самсон виявилися запрошеними до вдови двiрника на чай.

Вона iх просто з вiкна покликала. А пiсля чаю запропонував Самсон дiвчинi в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим бiльше, що сад лежав просто на ii щоденнiй дорозi з дому на роботу й назад.

Сонце вже сховалося за хмари, але повiтря ще було теплим. Два трамваi стояли на трамвайному кiльцi колишньоi Царськоi площi. Бiля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до лiтнього театру, було людно.

Самсон у гiмназичному пальтi – пiсля чаю вiн забiг додому, щоб перевдягнутись, – i Надiя в своему каракулевому кожушку опинилися в цiй розгулянiй юрбi наче серед спорiднених душ, якi радiють сонячнiй суботi.

– Дивно, як тут не вiдчуваеться iсторii! – сказала раптом дiвчина.

– Якоi iсторii? – уточнив Самсон.

– Тiеi, яка зараз змiнюе свiт! Не вiдчуваеться вiйни! Але ж наша армiя зараз готуеться до вирiшального бою! Проти всiх ворогiв! Розумiете? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогiв розумiю, – сказав вiн. – Але ось червоноармiйцi, якi в мене на постоi, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей вiд землi вiдривати…

– Так, у селян зараз думки тiльки про майбутнi посiви, – погодилася Надiя. – Але саме це й мае змусити iх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робiтники теж хочуть повернутися на заводи i в сiм’i! Це нетерпiння перемоги мае нам допомогти!

Самсон зiтхнув.