Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Зрештою, я мiг би використовувати на своiх лекцiях приклади з чужих фiльмiв, але це було б негарно у вiдношеннi до iхнiх авторiв, бо такi iлюстрацii завдають шкоди мистецькому сприйняттю.

Зустрiчi з громадськiстю я сприймаю як свiй обов’язок, бо, оскiльки я вже висловлююсь на публiку, роблячи фiльм, виступаючи на телебаченнi чи на радiо, врештi-решт, пишучи час вiд часу рiзнi статтi, це означае, що звертаюся я до людей, а вiдтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжностi – навiть якщо мушу витратити на це чималi зусилля, навiть якщо доводиться довго кудись iхати, навiть якщо е ризик, що менi не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публiкою, що, промовляючи в мiкрофон у залi чергового клубу чи кiнотеатру, я не зумiю донести до людей того, що краще висловив би у фiльмi чи статтi.

Тому кожна зустрiч змушуе мене мобiлiзовуватись, вимагае зусилля, являе собою певний виклик, щось менi коштуе.

Попри це, зустрiчаючись iз публiкою, я не лише виконую свiй обов’язок, а й часто вiдчуваю справдешню радiсть – особливо на зустрiчах iз молоддю.

Цi розмови часом даються менi нелегко. Чоловiк я вже дуже лiтнiй (пишу це, а сам не вiрю), молодь, як правило, не знае моiх фiльмiв, дивиться на мене як на людину зовсiм чужу i перевiряе, чи варто вiрити тому, що я говорю. Пiд час цих перевiрок менi iнодi ставлять важкi й безцеремоннi запитання, а iнодi виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, i лише пiсля цього, якщо я чимось зацiкавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, пiдключаються до розмови.

Бiльшiсть зустрiчей вiдбуваеться вдалинi вiд столицi, в якiй я мешкаю, тому доводиться терпiти рiзноманiтнi незручностi дороги, але саме цi зустрiчi у невеличких населених пунктах, вiддалених вiд центру, й бувають найцiкавiшими. Вони цiкавi, бо тамтешнi люди найчастiше висловлюються напрямець, вiдверто i без пози, яка в товариствi снобiв iз великих мiст часто тяжить над усiею розмовою. А найдужче в цих людях я цiную те, що говорять вони всерйоз i не намагаються спонукати мене переповiдати iм якiсь веселi епiзоди, смiшнi випадки або переказувати плiтки про сильних свiту цього, якi зустрiчаються на моему шляху i про яких я можу дещо розповiсти, хоча сенсу в таких оповiдках небагато.

Вдалими я вважаю такi зустрiчi, на яких ми говоримо про щось усерйоз, на яких люди вголос розмiрковують про життя, замислюються, що в цьому життi варто робити, а що нi. Звiсно ж, однозначних вiдповiдей я не знаю – та iх, мабуть, не знае нiхто.