Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

А насправдi ж старiсть сама по собi не гарантуе нi мудростi, нi авторитету. Хтось менi колись завважив, що в недалекому минулому авторитет старiйшини роду грунтувався на майнi, яке вiн мав передати у спадок: селянин заповiдав землю своiм дiтям, на власний розсуд; мiщанин ще за життя свого призначав собi спадкоемця; аристократ iз легкiстю мiг позбавити спадку невдячних нащадкiв, а мiг задля примхи й обдарувати недостойного, якщо той йому приподобаеться. Саме тому його й слухалися, а виявляти до нього пошану було такою собi необхiднiстю.

Нинi, коли майновий примус iз правила став винятком, старий чоловiк може збудувати свiй авторитет виключно на мудростi, яка являе собою суму досвiду, назбираного впродовж його довгого життя. Із сумом зауважу, що цим привiлеем мало хто користуеться. Я спостерiгаю багатьох нерозумних старих людей – може, сьогоднi вони навiть дурнiшi, нiж замолоду. Вони мають право очiкувати вiд молодих турботи, яка належиться слабшим, але точно не можуть розраховувати на повагу до своiх поглядiв.

Тож i я, визнаючи, що я старий, не можу очiкувати поваги тiльки за свою старiсть. Мало того: незважаючи на свiй вiк, я не почуваюся особливо обiзнаним. Я й далi борюкаюся з власною глупотою та суетнiстю – так само, як робив це впродовж сiмдесяти рокiв, себто вiдтодi, як бодай щось пам’ятаю. Замiсть того, щоб роздавати менторськi вiдповiдi, я й досi ще ставлю питання – i хотiв би, щоб книжка ця стосувалася якраз питань, отих найпростiших i водночас найважливiших.

А мiй досвiд мае послужити за приклад того, що пошук вiдповiдей на них у мислячоi людини тривае все життя.

Це питання про те, як улаштовано свiт i якi закони в ньому керують (якщо такi закони взагалi е). Можливо, якщо спробувати знайти на них вiдповiдi, можна дiстати пiдказку, як жити, якi життевi вибори е правильними, а якi нi.

Навiть найбiльший фаталiст допускае думку, що iнодi щось у життi все-таки залежить вiд нас самих.

Насправдi ми впливаемо на подii частiше, нiж думаемо, а в ситуацiях, що нiяк не залежать вiд нас, можемо принаймнi вирiшити, на яку позицiю стати, щоб протистояти несприятливiй долi. Людина, без жодноi вини приречена на серйозну недугу, прописану в ii генах, може намагатися панувати над своiми думками, може обрати спосiб переживання свого нещастя: проклинати свiт чи миритися з долею, радiти всьому чи все гамузом вiдкидати.