Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати

Справдi, якщо в мене кривi ноги, я не стану солiстом балету; якщо я не успадкував здiбностей до абстрактного мислення, то в математицi великих успiхiв не досягну; та з iншого боку, знаючи власнi обмеження, ми можемо вiдповiдно до цього знання керувати нашим життям i розвиватися у корисному нам напрямку. І характер теж ми успадковуемо генетично; але ж вiдомо, що людина спроможна розвивати i гартувати себе, що над негативними нахилами можна свiдомо працювати i, взявши iх пiд контроль, домогтися того, щоб вони дiяли нам на користь.

Той, хто себе знае, завжди мае перевагу над тим, хто до себе ще не придивлявся. Але немудрий i той, хто придивляеться до себе пасивно, просто описуючи своi риси i сприймаючи iх як вирок долi. Будь-який характер можна змiнити: можна його виправити, а можна й зiпсувати. Усе людське життя проходить у русi – адже живемо ми в часi та просторi. Тому з повним правом можна сказати, що людина ненастанно або зростае, або малiе. На мiсцi не стоiть нiхто – i нiхто не мае такоi собi простоi об’ективноi мiрки, за допомогою якоi можна було б порiвнювати людей мiж собою.

Християнство говорить, що людина мае стримуватись вiд оцiнок: не повинна вона ставати на мiсце Господа Бога, який мае звершити (чи вже вершить) над нами Останнiй суд. Та навiть якщо й не годиться порiвнювати нас мiж собою, одного з iншим, – усе одно ми самi, задля власних потреб, можемо порiвнювати себе… з самими собою: себе-сьогоднiшнього з собою-вчорашнiм та собою-завтрашнiм.

Основним рушiем людини е прагнення бути кращою. Ми найчастiше, на жаль, волiемо розумiти це в зовнiшньому аспектi. Нам хочеться показати iншим, що ми досягли якихось цiнностей у бiльшому масштабi, нiж нашi ближнi. Цей процес боротьби за «кращiсть» е одвiчним рушiем розвитку свiту взагалi. Люди найчастiше хочуть бути багатими не заради самого багатства, а задля того, щоб iншi бачили: вони мають бiльше, вiдтак, вони кращi. Ми хочемо бути вродливiшими за iнших, ми похваляемося навiть здоров’ям, яке рiдко коли е нашою заслугою, – однак забуваемо: насамперед слiд намагатися бути кращим вiд самого себе.

Кувати свою вдачу. Подолати перешкоду, яку вчора подолати не вдавалося. Зумiти докласти зусиль, якi ще вчора здавалися надлюдськими. Перебороти своi поганi нахили тощо.

Та я почав був про динозаврiв, якi пригнiчують нас своiми гiгантськими розмiрами. Для цих велетенських плазунiв наша планета була меншою, нiж для нас.