Панас Мирний

Його старша сестра Олександра згадувала, що вiн любив самотнiсть, був «дуже мирний, колотнечi не терпiв: одразу ж тiкав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчiлка вже на ту пору, як iхнi родини мешкали в Гадячi: «Малий Панас… пригадуеться менi яко хлопчик дуже тихоi, лагiдноi вдачi; в дитячому товариствi… держався бiльше осторонь; сяде, було, собi над горою i дивиться на той широкий краевид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свiдомий того, що мае вдачу скорiше «пасивну», нiж «бойову».

Вiдтак замкнутiсть на собi, вiдлюдькуватiсть деяких героiв-дiтей у творах Мирного, найперше Чiпки, можна смiливо трактувати як автобiографiчну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрi багато рокiв добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорiй Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагiдна, скромна, тиха, добра». Вiн мав неабияку схильнiсть до самотнього життя, а примiтною рисою його творчостi став, за словами Єфремова, «лiтературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас i дуже енергiйно пiдкреслював суспiльну значущiсть лiтератури, ii реалiзм, свою власну творчiсть вiн розумiв не тiльки як вiддзеркалення життя чи спробу змiнити його на краще. Коли в оповiданнi «П'яниця» Мирний порiвнюе самiтника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадуе самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своеi тонкоi павутини дивнi кола сiтин», це свiдчить, що письменник чудово розумiе iлюзiйнiсть мистецтва, зокрема й лiтератури, те, що воно е свого роду creatio ex nihilo[3 - Творення з нiчого (лат. ).] або принаймнi «творення iз себе самого». А крiм того, це втiха. У листi до Якова Жарка вiд 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то – по правдi Вам кажу – писав я, пишу i буду писати тiльки тодi, як е зайвий час, i через те, що це втiшае мою душу…».

Навеснi 1857 p., коли Панас почав навчатися в миргородськiй парафiяльнiй школi, батька перевели на посаду повiтового скарбничого в Гадяч – невелике провiнцiйне мiстечко на п'ять тисяч мешканцiв, яке за часiв Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романi «Хiба ревуть воли…» воно дiстае назву Гетьманського).

Через рiк до Гадяча переiхала й уся родина Рудченкiв. Тут Панас продовжив свое навчання, на цей раз у мiсцевому повiтовому училищi, де ранiше навчався його старший брат Іван, а ще ранiше – Михайло Драгоманов.