Беззаперечна правда

Я виграв усi своi боi нокаутом у першому раундi. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вiсiм секунд – рекорд, який, як на мене, нiхто не побив i донинi. Я йшов своiм шляхом.

Я став мiсцевим героем пiсля того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Вiн любив свiтло софiтiв. А я не перестав думати, яке це все шалене. Менi ледве виповнилося п’ятнадцять рокiв, i половина моiх друзiв у Браунсвiлi були мертвi, пропали без вiсти або вбитi. У Кетскiллi у мене було не так вже й багато друзiв.

Школа мене не цiкавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише вiдволiкала нас вiд цiеi мети. Менi було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, i я читав деякi книги з його бiблiотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвiна, Макiавеллi, Толстого, Дюма й Адама Смiта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив iсторiю. Читаючи iсторiю, я дiзнався про природу людини. Я пiзнав серця людей.

У школi в мене не було серйозних проблем, хiба що я одного разу вдарив пару учнiв i був вiдсторонений за це вiд занять. Просто менi там було незатишно. Деякi студенти могли смiятися з мене, але нiхто мене не задирав. Кас сказав директору моеi середньоi школи мiстеру Бордiку, що я особливий i що «йому потрiбно потурати». Мiстер Бордiк був хорошою людиною, i щоразу, коли виникала проблема, Кас iшов до школи, робив пальцями оцей свiй iталiйський жест, i я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятiй годинi додому i йшов на двi години до спортзалу.

Вечорами я читав книги про бокс, дивився фiльми або розмовляв iз Касом. У вихiднi я вставав о п’ятiй, пробiгав кiлька миль, iв, дрiмав, i опiвднi повертався до спортзалу. Протягом тижня я бiгав у школу i назад.

До того всього я пробiгав ще безлiч додаткових миль завдяки навiженому контролеру Касу. Наприклад, я пiшов на шкiльнi танцi, якi мали завершитися о десятiй вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятiй. Пiсля танцiв усi залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу i сказав, що буду вдома трохи запiзно, бо саме чекаю на таксi.

– Нi, зараз же бiжи додому. Бiжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув вiн.

Кас не любив роздавати ключi, бо боявся, що ми iх загубимо. На менi був костюм-двiйка i гарнi туфлi, але Кас хотiв, щоб я бiг додому цiеi самоi митi.

– Пацани, менi треба йти, – сказав я своiм друзям. Усi знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти.