Римські цифри

А попереду – бозна скiльки всього й чого! Навiть до закiнчення комсомольського вiку ще – цiлий безкiнечний рiк.

Власне кажучи, лiкарем вiн уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й ранiше. І нiякi ворони та «матусинi дiтки» завадити йому не могли.

Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох iнших – мабуть, тому, що не так жагучо хотiли. Або, за великим рахунком, не хотiли зовсiм. Бувае, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минае час – i, коли замислюешся: невже цього i насправдi хотiлося? – то виявляеться, що зовсiм навiть i не хотiлося, а так… намарилося просто те хотiння.

Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотiв. А якщо вдалося, тодi думаеш: «Так, хотiлося! Але хiба ж цього? Хiба отакого менi могло хотiтися?!»

У Самуiла ж сумнiвiв не було – нi ранiше, нi тим бiльш зараз, коли вiн не тiльки хотiв лiкувати усiх навкруги – тих, що сидiли бiля вiконець, i тих, що штовхалися в проходах «п’ятiрок» та «аннушок», i тих, що чекали на зупинках, снували харкiвськими вулицями, юрмилися у харкiвських магазинах, – не тiльки хотiв лiкувати iх усiх, а нинi ще й знав, як вилiкувати.

А головне – ще важливiше за бажання та вмiння допомогти, до того ж кому завгодно, навiть останньому паразитовi та гадовi, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пiзно, все ж таки згасло б, а вмiння залишилося б iнститутським, книжним, тобто нiкчемним. Але вони, наперекiр усiм воронам – довоенним, военним, пiслявоенним i всяким-всiляким, тепер у нього були.

І значить, було i все iнше, що без них не мало би сенсу.

Коли Михайло Петрович вирiшив зарахувати його вiльним слухачем, Самуiл пообiцяв проректоровi, що не пiдведе. Слова вiн дотримався (щоб Самуiл та не дотримався слова?) i став лiкарем.

IV

Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…

Михайло Петрович, помiтивши в нiй i Самуiла, розчулився, обiйняв його i, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:

– Слухай, Сеню, це менi здаеться чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?

Самуiл розсмiявся на верхньому рiвнi свого коронного «ля» другоi чи якоiсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто рокiв тому, виконував для млiючих подружок чи колег-слюсарiв, що заздрили йому тодi по-доброму, одну з незчисленних своiх неаполiтанських пiсень:

– Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на вiд’iзд до Верхнього.