Римські цифри

Це вона мене вiдгодувала i вiдпоiла.

Михайло Петрович посмiхнувся:

– Розумниця, дай iй, Боже, здоровя. Якi ж у вас тепер плани?

– Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цiлiсiнький будинок видiляють. Справжня сiльська хата.

– Знаю, знаю. А дитина? Залишаете на бабусю з дiдусем?

Самуiл похитав головою:

– Теща працюе майже цiлодобово, з вiдряджень повертаеться хiба що переночувати. Вона у нас проектуе всiлякi теплоелектростанцii, я вам розповiдав. І Володимир Федорович також працюе, тiльки у вiдрядження не iздить.

– А чим вiн займаеться?

– Залiзницею. Прекрасна людина, взiрцева просто. Аби вжитися з моею тещею, доводиться бути вiдмiнною людиною… До речi, менi тут Кларонька розповiла, як французи називають таких людей, як мiй тесть. Не знаете?

Михайло Петрович похитав головою.

– «Бон пер» вони таких називають, – сказав Самуiл. – Менi спершу почулося «старпер», бо французькоi, на жаль, не знаю… Але наш тесть – нiякий не «стар» i, тим бiльше, нiякий не «пер».

Вiн розсмiявся, наче доспiвав неаполiтанський куплет.

– Та нi, Михайле Петровичу, поiдемо утрьох, звичайно. Кинути хлопчину, та ще й на три роки – це в нашi плани не входить. Буде вiн у нас сiльським хлопцем. І хай це буде нашим найбiльшим «горем», як кажуть моi мама i теща.

– Менi одну склянку без сиропу, будь ласка, – попросив Михайло Петрович. – А тобi, Сеню?

– Менi з вишневим сиропом.

Випили газировку неквапно – бувають днi, коли спiшити нiкуди. Потихеньку пiшли центральною алеею Саду Шевченка, повз лавочки, на яких молодi i дуже молодi жiнки читали книжки ще, слава Богу, маленьким дiтям, а схожi на дорослих дiтей чоловiки грали в шахи.

– Тобi там непросто доведеться, – зауважив Михайло Петрович. До тебе медпунктом у Верхньому завiдував якийсь п’яничка, тож розвалив усе. Як у нього усе Верхне поголiвно не вимерло, дивуюся вiдверто. Не лiкарем Божою милiстю був, а коновалом немилiстю дiдька. Не осором нас там.

– Не осоромлю, Михайле Петровичу! Даю слово. Та я його, власне кажучи, ще шiсть рокiв тому дав, коли ви мене до медiнституту приймали.

Михайло Петрович посмiхнувся:

– Як там Клара?

Самуiл, помовчавши, вiдповiв:

– Зараз уже все гаразд, наче не переживае бiльше. Що робити – жити треба ж… Інститут закiнчила з червоним дипломом.

– Хто б сумнiвався! – вiдгукнувся Михайло Петрович.

– Утрьох будемо трудитися у цiм нашiм Верхньому. Я буду лiкувати, Кларонька – захищати, Михайлик – рости. А далi подивимося.