Відображення

 – Хiба так ходять? Так – зневажливо сходять: жiнка, яка не кохае, ворог, який не поважае, критик, який не зневажае… А йдуть i ходять – хiба ж так?»

«Але якби не мiй зошит – чи мали б ви сенс?»

«Втiм, що я тлумачу про сенс? Там, звiдки цi зiрочки, про сенс, надiюся, знають набагато бiльше, але, боюся, – зовсiм по-iншому…»

«Тодi навiщо i для кого оця моя абетка, якщо вже е ваша? І ви сходите завжди, безвiдносно до того – iснуватиму я чи нi…»

«… І будете спадати на мiсто, що вiдсвяткувало Рiздво i готуеться стрiчати Новий рiк, – новий рiк…»

«І не помiтите, що у вiкнi в новому роцi буде хтось iнший, не той, що торiк, i не спитаете: а де ж той, що був?»

«Чи можу я в своему зошитi явити щось, про що би ви не вiдали, чого не торкалися?»

Я постукав пальцями по обкладинцi зошита, де ще й досi не було назви мого роману, i, розгорнувши рукопис навздогад, на однiй з римських цифр, знову позирнув у вiкно.

«Втiм, ви ж тут, хоча i потойбiч вiкна, якого для вас не iснуе.

Хай же не буде його iснувати i для мене, – тодi ви зможете перекласти на свою потойбiчну (чи нашу спiльну?) мову змiст мого зошита».

«…І ми з вами нарештi знайдемо моему романовi справжню назву».

«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять i так, а отже, не такi вже ви й зневажливi, якщо не уявляти межи нами вiкно…»

«Отак. А я не вiрив».

Книги дивилися на мене зi своеi шафи i теж зазирали в мiй, поки що безiменний, зошит, сторiнки якого списано недолугими словами i майже беззмiстовними римськими цифрами.

Книги дивилися iз шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровiй палiтурцi, i цi – моi улюбленi – вони допомагають менi тим, що, найголовнiше, – не заважають. І ця… я ще не цiлком зрозумiв ii призначення, але до кiнця мого зошита, можливо зрозумiю… А iнакше i писати мiй зошит було би справою ризикованою, невиправданою… Та, зрештою, хiба це я писав його?

Я дивився повз мiй зошит i думав, що, звичайно, вiн уже iснував колись, тож менi треба було тiльки вiднайти його.

Тому-то я й зiбрався колись на пошуки невiдомо чого – як середньовiчний мореплавець на пошуки староi землi, яка, якщо поталанить i постаратися, виявиться новою, при чому для всiх.

«Мабуть, я щасливiший за багатьох моiх колег-капiтанiв, бо знайшов, i ось тепер моему зошитовi не вистачае тiльки назви, щоб стати книгою! – з порцiею здоровоi самовпевненостi вирiшив я.