Богдан Ступка

Ференц наполягае – пiдiйди та пiдiйди до Миколайчука. Чуе вперту вiдмову: «Ну чого я буду йому заважати?» Пiсля фiльму купують морозиво i стають бiля Будинку офiцерiв. Аж раптом неподалiк зупиняеться Миколайчук, розмовляе з якоюсь жiнкою. Ференц знову наполягае: «Це ж твiй хороший знайомий!» Доводиться капiтулювати – адже стiльки вже нафантазував! Переходить дорогу i звертаеться до Миколайчука: «Я актор, зараз служу в армii». Той здивовано витрiщився на нього. Бравий солдат Богдан дякуе йому за фiльм i ретируеться – повертаеться до Ференца.

Той щиро здивований: «Оце так друзi…» Товариш пояснюе: «Та це вiн у кепському настроi».

У 1966 роцi, пiсля закiнчення вiйськового конферансу, вiдбуваеться зустрiч iз Сергiем Данченком: «На сценi заряджаеш сам себе. Не варто цього чекати вiд публiки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нiкому не потрiбний i не цiкавий. Чи може кожен бути актором? Шекспiр сказав, що весь свiт – театр, а Сковорода додав, що кожний грае ту роль, на яку його поставили.

А ставить на роль Бог». І режисер Данченко!

Богдан Сильвестрович згадуе друга: «Ще невiдомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас еднало повне творче взаеморозумiння. Сергiй Володимирович не любив понтiв. Вiн закiнчив геологiчний факультет Львiвського унiверситету i Киiвський театральний iнститут iменi Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Нiколи не звертав уваги на суету. Не любив, коли щось доводять у коридорах та буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену i зiграти.

Ото найбiльший доказ. І ще треба завжди сумнiватися. У Драча е гарний вiрш. Поет питае у Господа, чому так безперебiйно працюе Сонячна система. А Бог вiдповiдае: "Я завжди сумнiвався". Таке ставлення до себе – прогрес, а переконанiсть – пиха».

Тандем Сергiя Данченка та Богдана Ступки розпочинаеться у Львовi в театрi iменi Марii Заньковецькоi 1966 року спектаклем за п'есою Вiктора Розова «В дорозi»: «Із Данченком у моему сприйняттi мало в'яжуться уявлення про "офiцiоз" чи задану "театральну систему".

Хоча в нього була i своя художня система, i свiй авторський театр. Але багато в чому вiн був незвичайний художник. І в театрi iменi Заньковецькоi, i згодом в театрi iменi Франка не вiдразу звикли до того, що вiн "без понтiв". Без нав'язування «методик», жорстких принципiв. Усе йшло в нього вiд серця. Чимало – вiд його мовчання. Його мовчання – справжне золото. І репетирував вiн майже завжди мовчки.