Богдан Ступка

П'еса Розова "В дорозi" – одна з наших перших спiльних робiт – для свого часу була викликом. Така драматургiя у принципi важко пробивалася на украiнськi пiдмостки… Випробував себе в цiй п'есi про розгнiване поколiння 60-х. Вiн iнодi пiдходив i едине, що мiг сказати: "Уся надiя на тебе…" І тут важливо пригадати чудове сценiчне оформлення цiеi постановки: дорога, по обидва боки висвiчують лiхтарi, а я (точнiше, мiй герой Володя) робить вигляд, що бiжить. Пам'ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янiвського, i мене вже ноги самi понесли – кудись уперед, назустрiч вогням… Назустрiч "свiтлому майбутньому", куди нас усiх наполегливо кликали».

Так оцiнюе 34 роки, протягом яких iм судилося спiвтворити: «Я багато чого навчився у нього, а вiн, напевно, у мене. Я вдячний Сергiю Володимировичу за пiдтримку, за розумiння. Адже я завжди сумнiваюся у своiх силах, допоки не зрозумiю, що ж повинен зiграти. Бувае, вийду на сцену i розумiю, що вiд мене режисер чекае чогось неймовiрного… а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролi.

Болiсно переживаю, якщо не виходить. А Данченко мiг одним словом, поглядом пiдтримати, пiдказати i примусити йти саме тiею стежиною, яку вiн накреслив як постановник. Згадую, як на спектаклi "Украдене щастя", вийшовши на сцену в ролi Миколи За-дорожного, раптом почув легкий смiх у залi. Мене просто перекрутило: трагiчна хвилина, а тут смiються, невже я не зумiв захопити глядача? Пiсля прем'ери Данченко мене заспокоiв: "Цей смiх говорить про живе сприйняття залу, i твоему герою глядачi спiвчувають"».

У 1970 роцi занькiвчани з величезним успiхом гастролюють у Киевi. На iхнi вистави влаштовують справжне паломництво. У залi театру Франка щовечора – аншлаг. Глядачi юрмляться i в проходах. Пiсля кожноi вистави шанувальники львiв'ян гуртуються, спiвають украiнських пiсень, вiтають акторiв квiтами. У 1970-му Ступка трiумфуе в Киевi i на студii iменi Олександра Довженка. Перша його картина – «Бiлий птах з чорною ознакою».

Юрiй Ілленко, режисер «Птаха…», пише сценарiй разом iз Іваном Миколайчуком.

Ставлять зухвалу мету – пiдняти суперечливу, болючу тему антирадянського пiдпiлля на Захiднiй Украiнi. Головним героем, якого мрiяв зiграти Миколайчук, роблять саме iнсургента, Ореста Дзвонаря. Сценарiй пощастило затвердити. А от на знiмальному майданчику розпочинаються бойовi дii. Кiнобюрократiя не дае згоди на жодного запропонованого режисером актора. А Миколайчуку взагалi заборонили навiть думати про Ореста.