Історія русів. Український переклад

Сковородою: „Слiпi очi, коли затуленi зiницi“, а щоб прозрiти, не треба багато, треба прорубати в своiй темницi вiкно, i свiтло поллеться в неi потоком. Однiею iз гострих сокир, що прорубувала вiкно у темницi украiнського народу, й була славнозвiсна „Історiя русiв“.

А тепер розгляньмо твiр як пам’ятку лiтературну. Перше, що впадае в очi: „Історiя русiв“ певною мiрою вже втрачае барокову поетику, а певною – ii зберiгае. На вiдмiну вiд тодi ж створеного лiтопису О. Рiгельмана, не мае просторого описового заголовка, зате супроводжена традицiйною передмовою, витриманою в бароковiй традицii, – тут викладено (як це робив i лiтописець С.

Величко та й iншi творцi лiтописноi лiтератури) головнi постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польськi та литовськi iсторики за суб’ективний огляд украiнськоi iсторii (таке стосовно польських iсторикiв е i в С. Величка), а також i лiтописи, украiнськi (критика лiтописiв, правда, iнакша, е i у С. Величка). Говориться про „тридцять чотири кривавi герцi, що були при тому вiд вiйськ руських супроти полякiв та королiв iхнiх“, – отже, передмову витримано цiлком у традицii барокових лiтописiв. Автор перед собою ставить полемiчнi завдання, а полемiчнiсть також одна iз ознак iсторичноi бароковоi прози, що веде свою традицiю вiд полемiчноi лiтератури. Зате сама структура не розкладаеться, як це було у С. Величка чи iнших авторiв, на роздiли за роками, а мае характер цiльного трактату, побудованого, правда, хронологiчно. Така традицiя йде вiд Самовидця, а потiм через Г. Граб’янку до „Короткого малоросiйського лiтопису“; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор i будуе свiй твiр. Отже, структурно „Історiя русiв“ таки витримуеться в поетицi офiцiйних козацьких лiтописiв у послiдовностi: Самовидець, Г. Граб’янка, „Короткий малоросiйський лiтопис“, „Опис“ П. Симоновського, „Історiя русiв“. Стиль твору охудожнений: описовий, метафоричний, динамiчний, часом експресивний, полемiчно загострений – на вiдмiну вiд Величкового спокiйного, епiчного. Загалом же традицiя пристрасного писання була властива бароковiй лiтературi, особливо полемiчнiй. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського, А. Филиповича, в лiтописi Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Aлe одна iстотна риса цих творiв в „Історii русiв“ вiдсутня: тут не знаходимо пiдтекстового читання, що й зрозумiло, бо творився вiн не як офiцiйний козацький, а як нелегальний твiр, отже, автор мiг дозволити собi висловлюватися прямо.