Історія русів. Український переклад

Ханенка – про останнiх розповiдаеться коротко, а Д. Многогрiшний нiби помер вiд ран, а не був, як насправдi, засланий росiянами до Сибiру. Оцiнка його назагал позитивна, народ його нiби оплакував, як «достойного iхнього начальника», попри свою сумирнiсть був добрим гетьманом у вiйську, «визначним полiтиком i справедливим суддею в управлiннi». Далi йдеться про І. Самойловича.

Як бачимо, розповiдь про Руiну твориться своерiдними перекатами: вiд одного гетьмана до iншого iз вставкою у текст листiв, белетристичних пасажiв, зокрема батальних, iнтриг, змагань, але загальне настановлення до правителiв Козацькоi держави того часу негативне (за винятком Д.

Многогрiшного) i суб’ективне, факти густо змiшано iз фантазiями, поплутано дати; ставлення до Польщi тiльки негативне, до Росii двояке, певне москвофiльство змiшуеться з рiзкою негацiею щодо росiян. Стосовно П. Дорошенка виразноi негацii нема, хоча автор вважае його самозваним гетьманом (iсторично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки вiн, отже, за козацьким правом, саме вiн i був законним наступником, але автор певним чином монархiст i вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляеться фабула про І. Сiрка iз виславленням його подвигiв, загалом цей пасаж витворений у стилi похвали; вводяться сюди й легендарнi перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сiрка iз І. Самойловичем.

Сюжет про І. Самойловича починаеться описом його вiйни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступае таки лiвобережний гетьман (позицiя москвофiльська).

Загалом у москвофiльствi автора «Історii русiв» е своя особливiсть: вiн не минае увагою злодiянь росiйського вiйська в Украiнi, але до царiв виявляе пiетет (до Олексiя Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героiчним тоном описуеться змагання вiйськ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 i 1678 роках (у творi падiння Чигирина неправильно позначаеться 1679 роком). Але бiльше І. Самойловичем автор не займаеться, хоча правлiння його було довголiтне, а описуе тiльки падiння І. Самойловича в 1687 роцi, справедливо вважаючи, що «вина його пiдходить близько тоi байки, в якiй вовк звинуватив вiвцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тоi рiчки, з якоi зверху вiн пив». Падiння гетьмана пояснюеться пiдступом його ворогiв, а «докази здвигнув таемним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собi гетьманського титулу». Вiдтак починаеться не просто фабула, а повiсть (як i у випадку iз Б.