Любомир Гузар

Усi працiвники фабрики мусили ходити у фабричних головних уборах, навiть поза роботою… Останне мiсце працi Ростислави – кафетерiй на Манхеттенi в одному з банкiв. Кажуть, вона готувала дуже добру каву й гарно прикрашала торти та тiстечка.

Коли у Детройтi неочiкувано помер Ярослав Гузар, дружина була поруч з чоловiком. Вона так болiсно сприйняла його смерть, що бiльше нiколи не повернулася до Нью-Йорка. Навiть по своi речi не поiхала. Решту життя прожила в Детройтi поруч iз сiм’ею доньки, де й померла 23 серпня 1992 року.

Ростислава була м’якоi i доброi вдачi. З листiв до сина видно, якими теплими були iхнi стосунки. Вона завжди називала його «Любоньку, Любку». А вiн ii – «дорога мамусю».

Ростислава завжди просила Любомира помолитися за себе, за Марту та iнших численних родичiв i завжди надсилала пожертву за своi прохання…

Любомир Гузар мав теплi стосунки iз сестрою Мартою до кiнця ii днiв.

«Оскiльки батьки приходили додому пiзно i дуже виснаженими, то моя сестра взяла опiку надi мною.

Я був хворобливою дитиною i часто залишався вдома через те, що погано почувався. Отже, вона опiкувалася мною. Вона завжди це робила. Коли моя мати померла, менi було вже 60 рокiв. І коли менi треба було тодi комусь представляти мою старшу сестру, я казав: “Це моя сестра, вона виконуе всi обов’язки моеi матерi”».

Листування, що опублiковане до першоi рiчницi смертi Блаженнiшого Любомира пiд назвою «Найдорожча Мамусю», показуе, якi високi моральнi засади панували в родинi.

Навiть якщо йшлося про якусь не вельми гiдну поведiнку когось зi знайомих чи родичiв, Ростислава й Любомир нiколи не засуджували iх. Мама тiльки просила молитися за них.

«Наша сiм’я була досить релiгiйною. Кожноi недiлi ми йшли до Церкви. Ми нiколи не пропускали недiльноi чи святковоi лiтургii, i тут не могло бути жодних дискусiй. Моя мати була суворою щодо посту. Пiсля лiтургii вона любила залишатися також i на наступну службу Божу, щоб послухати наступну проповiдь.

До Святого причастя ми повиннi були готуватись. У нас вдома був гарний звичай, що перед Святим причастям ми мусили просити пробачення у батька, матерi, бабусi, сестри, потiм у дiвчини, яка допомагала в роботi по дому. Найгiршою рiччю для мене було просити пробачення в сестри. Менi це дуже не подобалося, бо ми часто воювали з нею, хоч я був молодший за неi.

Так, у нас вдома була дуже релiгiйна атмосфера. Думаю, це було для нас природною рiччю».