Ліна Костенко

Ржищiв став для Костенко асоцiюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусi, що вмiла витончено опредметнити казку, зробивши ii частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусiдському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що iсть, як виявилося, не тiльки кленовi листочки, а й книжковi аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилицi i починае ворушитися, коли дiвчинка говорить неправду, – для Лiни тодi це все були реальнi iстоти, а не абстрактнi образи. Поетична магiя життя.

Але були в украiнському Макондо i своi страхи, жахи, невiдомi колумбiйцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищевi було легше – це все-таки не село, а мiстечко, тут були якiсь пiдприемства, а значить – бiльше шансiв вижити. Але далi – на дорогах до Киева, лежали i вмирали вiд голоду люди, украiнськi селяни. Лiна Костенко вiдтворила цю картину, описану ii матiр’ю, в «Марусi Чурай»: «Лежать пiд лiсом люди на травi, / на грудях склавши руки восковi, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напiвукритi хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи iще живi?»[27 - Костенко Лiна.

Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 136.].

Мама, тато, бабуся i Киiвська Венецiя

Лiна народилася в сiм’i вчителiв. Батько ii, Василь Григорович, хоч i був молодим, працював директором школи №55 у Киевi на Шулявцi. Але його за рознарядкою вiдправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брiд (нинi – Кам’янобрiдський район Луганська). Вiн викладав там iсторiю i математику (якi рiзнi предмети!), його дружина викладала там само.

Жили разом в кiмнатцi при школi.

Уперше на батька донесли 1930 року. Пiсля згортання полiтики украiнiзацii, яке почалося 1929 року, нацiональна iнтелiгенцiя була пiд особливою пiдозрою. Чоловiк начитаний, знае багато мов, гострий на язик, вiн якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, i про життя говорив, набалакав на тi часи зайвого. Пiсля чого до батька прийшли з обшуком i допитом. Пiд час обшуку енкавеесники шукали, де пiдозрюваний «зберiгае зброю».

«Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимiсячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Украiнкою: «Вигострю, виточу зброю iскристу, / Скiльки достане снаги менi й хисту». Саме такою зброею, вiдточено-гострою, стала згодом поезiя Лiни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекiсти. «Це ви знущаетеся з мене», – вiдповiв Василь. «Його забрали. В рiк мого народження, менi було мiсяцiв сiм.