Ліна Костенко

Дитяча рiшучiсть вимагала виходу, негайного рiшення, прямоi дii на вiдплату. «Не бiйтеся. Я сяду в лiтак, полечу до Берлiна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю ii над Гiтлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закiнчиться вiйна»[35 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130.], – втiшала Лiна рiдних. Але в життi все було навпаки – нiмецькi лiтаки летiли i летiли. Фронт швидко йшов до Киева, до Днiпра…

Батька мобiлiзували вiдразу.

Старше начальство облнаросвiти евакуювалось. У сiм’i Костенка теж був шанс, але… Приятелевi, колезi батька видiлили машину на двi сiм’i. А той чи забув похапцем, чи то вирiшив не морочитися (це ж Труханiв острiв – поки туди доберешся), але за Костенками нiхто не прийшов, не заiхав.

Є дивовижнi за своею кiнематографiчною виразнiстю опису спогади цих перших мiсяцiв вiйни: «Менi було одинадцять. Ішов бiй за Днiпро. Ми сидiли в окопi. Все гримiло i сипалося. Нiмцi гатять по Днiпру, радянськi по нiмцях, а все летить над головами у нас.

По радiо передають, що боi йдуть на бiлоцеркiвському напрямку, а нiмцi вже за горою <…> А менi ж нудно. Сидиш мiж дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрiмае <…> Темно. Намацала якусь галузочку i вожу нею по стiнi, пишу…» Через роки Лiна Василiвна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала тi вiдчуття.

Мiй перший вiрш написаний в окопi,

На тiй сипкiй од вибухiв стiнi,

Коли згубило зорi в гороскопi

Мое дитинство, вбите не вiйнi.

Лилась пожежi вулканiчна лава,

Стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

Шаленим шквалом полум’я й води.

Був бiлий свiт не бiлий вже, а чорний.

Вогненна нiч присвiчувала дню.

І той окопчик —

Як пiдводний човен

У морi диму, жаху i вогню.

Це вже було нi зайчиком, нi вовком —

Кривавий свiт, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великi букви, щойно з букваря.

Менi б ще гратись в пiжмурки i в класи,

В казки лiтать на крилах палiтур.

А я писала вiршi про фугаси,

А я вже смерть побачила впритул.

О перший бiль тих не дитячих вражень,

Який вiн слiд на серцi залиша!

Як невимовне вiршами не скажеш,

Чи не нiмою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископi,

І спомин той – як вiдсвiт на чолi…

Мiй перший вiрш написаний в окопi.

Вiн друкувався просто на землi[36 - Костенко Лiна. Над берегами вiчноi рiки. К.: Радянський письменник, 1977.].